— Не думай, що коли батька везеш, так він тобі дуже радий. Радий, коли з воза, а не на віз.
— Я нічого не думаю.
— Тим же й діла катма, що ти. нічого не думаєш. Посіяли на піщаниках пшеницю, вона там зроду не родила. Посадили б кавунів — довгі рублі в дурну кишеню.
— Ви, я бачу, також мудрець за чужою спиною.
— Еге, курча, навчи півня, як в гної гребтися... Оксен замовк і непомітно для самого себе посміхнувся. "Невже і я на старість зроблюся отаким против-нющим? Треба змовчувати, а то ще накладе по гамалику отут серед степу. Здоровий же. Он як ресори під ним поскрипують, як під архієреєм".
Намагаючись розчулити старого, Оксен запитав:
— Як же там Горпина Трифонівна поживають? Хоча б коли до нас у гості прийшли, онуків відвідали...
— Тонку нитку сучиш. Обірветься.
— А що сукати? Миритися нам треба. Усе життя як люті вороги живемо. Умиратимете — піп причастя не дасть.
— Мені плакати, а не тобі. Ти своїм розумом живеш?
— Живу...
— Але як? Як?! — закричав старий і сердито заворушив бородою. — Латають тебе згори і знизу, а ти все з людей, а не для людей. На шиї правління везеш, воно тобі покаже карбованець, а в кишеню візьме десять. Та хто ж ти такий — голова чи хвіст?
Оксен підсунув на потилицю картуз, залисини біліли двома латочками.
— Ти, батьку, в це діло не лізь. Тут і без тебе розберуться.
— Наказуй комусь іншому, а не мені.
— А чого це вам не можна?
— Цить, сучий сину!
Обидва сопли, як бики в плузі, в гніві на диво були схожі один на одного: очі ширяють по-яструбиному брови насуплені, ніздрі збіліли і тихо ворушаться.
— Тобі видали червону книжечку не для того, щоб ти нею затулявся, а щоб працював разом із нами так, щоб шкіра на руках лопалася, тоді й буде п'ятирічка...
— Тату, замовкніть...
— А як не замовкну, що ти зробиш? Від батька відмовишся? Як Гват Рева? Батько в нього був паламарем, так він через газету від батька відмовився, прізвище змінити хотів. Та хіба ж то чоловік? Він заради вигідної служби з відьмою побратається. А думаєш, за людей вболіває? За себе! За свою шкуру боліє!..
— Гнат — голова сільради. Виборна одиниця. І я прошу...
— Що ти просиш? Щоб я Гната не чіпав? А що ж він за цяця, що його чіпати не можна? Подумаєш, міністри, мать вашу за пупі Та щоб я при нашій Радянській владі та не вилаяв якогось Гната, що нічого не тямить, а бігає по селу та заливав а відра вогонь у печах?
— Він допомагає встановлювати трудову дисципліну.
— Прийшов би він до мене, я б його встановив догори штаньми.
— Ви говоріть, та знайте міру.
— Знаємо. Отой портфель у Гната віднімуть і віддадуть розумнішому. А тобі кажу: сам — горобець, а десяток — зграя... Ну, спини. Мені на толоку треба. Биків там пасу.
— Хіба ви не в церкву?
— Ніколи тепер по церквах ходити... Старий узяв торбу і широкою ступою пішов у Дане-левську долину, де паслися воли. "Ні, не можу я його зрозуміти, хоч він мій батько, — думав Оксен, дивлячись старому вслід. — То молиться в кутку цілими вечорами, то нападає на нього такий сказ, що не тільки люди, а й боги в хаті не вдержаться..." Ще .як була жива мати, пам^ятає Оксен: прибігла вона, вся бліда, заплакана, тремтить, ніби її лихоманка трясе: "Іди, синку, іди, голубчику, старий зовсім з глузду з'їхав, ікони вилами побив, із хати повикидав". Прибіг Оксен, бачить: старий сидить під грушею в садку, підперши обличчя кулаками, а біля ніг потовчені ікони валяються. Питає його Оксен, що таке, що трапилося; він мовчить, очей на нього не підводить. Аж потім уже мати розповіла, що складав старий стіжок соломи за хлівом, цілий день старався і вже вершити почав, як прийшло йому в голову чогось у хату сходити. Тільки він туди зайшов, бачить у вікно: зірвало вихором вершник, закрутило понад садом і понесло к лихій мамі. Прибіг старий, схопив вила, наставив їх у небо, очі божевільними стали: "Я по соломинці збирав, а ти мені, розтаку твою перетаку, одним духом розкидав?" Ускочив у хату, брязь вилами по іконах, брязь, аж стекло свище, а тоді чобітьми з хати, з хати, аж святі бородами долівку метуть? Місяць на коліна не становився, ступ-ського.попа галушником дражнив, євангелію на горище закинув. Потім найшло на нього смирення тихе, за бороду себе рвав, ікони притяг нові, дерев'яні, євангелію з горища зняв і знову за неї всівся.
"Так, дивний старий. Пішов і не попрощався. Як з чужим. Ні, мабуть, не вийде у нас із ним миру. Так і будемо ходити один від одного стороною".
Сонце підбилося вище і пригрівало. Вдалині синіми смугами виднілися довжанські ліси, а ближче із густих чагарів проступало білими хатами село Ступки. З-поміж крайніх хат в'юнилася грунська дорога. Ось уже Оксен побачив і поле своєї артілі, що межувало із ступськими землями, але сівачів своїх не бачив, вони ховалися за схилом у долині. Раптом із-за схилу, як з-під землі, виринув вершник і закушпелив Оксенові назустріч. Коли він наблизився, Оксен пізнав бригадира другої бригади Прокопа. Він сидів охляп на коні, довгі ноги в важких черевиках бовтаються в коня попід пу-вом, сорочка розхристана, піт промиває доріжки на за-кігітюженому обличчі, в руці оривок, яким він підганяє коня.
— Чого женеш, як на пожежу?
— Що ж вони, гади? Знущатися наді мною захотіли?
— Говори толком.
— Що говори? Казав же їм — неполадки, викличте коваля. Кажуть — усе добре. А тепер їх чотири, а в наявності тільки три. A-a! Що там балакать, — він махнув оривком і поскакав далі.
Бачачи, що з розповіді Прокопа нічого второпаги не вдасться, Оксен рушив до сіячів. Із-за пагорба вщ побачив, що одна сівалка стоїть на обочині, а три в загоні, але чомусь теж не рухаються. Біля воза чорніє купка людей. "День рік годує, а вони баєчки брешуть. Здорової" Запримітивши Оксена, сівачі, як по команді, розійшлися до своїх сівалок.
"Для кого ж ви працюєте? Для самих себе працюєте", — гірко подумав Оксен і зіскочив із лінійки.
— Чого стоїте? — запитав він Северина Джмелика, що лежав біля сівалки на розстеленому мішку.
Джмелик ліниво підвівся, солодко потягнувся, синя сатинова сорочка з білим заслоном гудзиків тісно обтисла широкі груди.
— Сівалка поламалася, товаришу голова, — труснув він білими кучерями і примружив голубі з нахабинкою очі.