Вогнище вже пригасло, і хлопчина заходився підкидати в нього хмиз.
— Пити хочу,— стиха озвався штурман, і я мерщій схопився на ноги. Та хлопець випередив мене — метнувся до річки і приніс баночку води.
— А її ж можна пити? — засумнівався я.
— Авжеж, — нахмурився хлопчик. — Це ж гірська вода. Вона і холодна, і смачна. Ми й варимо все з нею. Ця річка тече — бачите? — з оцієї гори. Онде та гора видніється. Там і влітку лежить сніг. Тане, тане і ніяк не може до зими розтанути. А взимку гора знову запасається снігом на цілий рік.
Штурман подякував хлопчині за воду, спрагло напився, а решту вихлюпнув собі на груди.
— Болить нога? — схилився до нього хлопець.
Штурман мовчав.
— Може, ліків принести?
І, не чекаючи на відповідь, майнув у ліс.
Ми думали, що хлопець удома візьме йод чи щось там інше, а він, виявляється, побіг у тайгові хащі.
Довго чекати його не довелося. Повернувсь із дрібним якимось листячком у жмені й тут же пояснив:
— Це астрагал. У нас у тайзі росте така рослина. З його кореня роблять ліки, а листочки кладуть до ран.
Я взявся перев'язувати товаришеві ногу, а Леонід Леонідович порався біля вогнища.
— Гляньте,— радо підхопився хлопчик,— вже вода починає підійматись. От і попливемо,— і хлопчина підбадьорливо моргнув бровою штурманові.
Я вирішив пересвідчитися. Справді, гострозубих камінців уже не видно було з води. Гомінкий потік угамувався.
Побачивши, що Люська прокинулася, хлопчик звелів їй:
— Дивись за вогнищем. Вода скоро закипить. А я йду по рибу на юшку.
Я гадав, що коли вже хлопець надумав варити юшку, то риба б уже мала бути десь тут. Ба ні! Він аж тепер витяг із кишені волосінь і почав її розмотувати.
А що вже спостерігати, як хлопець ловить рибу,— то це була велика втіха. Вода вражала своєю незвичайною прозорістю, і дуже добре було видно, як хлопчик просто підносив гачок із принадою рибі-гольяні. Рибина, обнюхавши дар, хапала його і вмить опинялася на гачку,
Я ходив слідом за хлопцем уздовж берега, і ми стиха вели таку розмову:
— Ви хто такі будете? — спитав хлопчик.
— Рибалки.
— З бухти Голубої?
— Так.
— З якого траулера?
— А ти хіба знаєш назви траулерів?
— Я в бухті Голубій вчуся в школі-інтернаті. Там вчаться діти з усього океанського берега,— пояснив він,
— Ми з плавбази,— кажу я.
— З "Дунаю"?
— З "Дунаю",— кажу.
— Знаю таку. Одна вона в Голубій бухті. Ваш капітан сказав. Ми всім класом були у вас на екскурсії.
Хлопчик якийсь час помовчав, а потім вимовив одним подихом:
— А ми з Люською — геологи.
Ці слова були сказані без хизування. Навпаки, хлопчик силкувався приховати, як побоюється він насміхання.
— Скучаєш за татом і мамою?
— Ні...
— А це чому? — здивувався я.
Хлопець звірився:
— Вони тепер щовечора приходять додому. А як, буває, лишаються на кілька днів, тоді скучаю. Тільки про це ніхто не знає, навіть Люська. А то ще насміхатися буде, малишня-комашня.
— Вода кипить,— з'явилася на березі Люська.
Аж тепер я звернув увагу на прозору торбину з водою. Там було повно риби.
Юшка вийшла смачна. Штурман сказав це дітям. Вони весело всміхалися.
Хлопчина сказав дуже просто:
— Ми щодня для всіх варимо. Поприходять геологи з роботи, поки вмиються в річці, а ми з Люською вже й юшки наварили.
Тим часом потік вже зовсім поглинув каміння. Вже човен і поплив би.
Хлопець раз у раз поглядав на воду, але мовчав.
— Будемо збиратися,— сказав він нарешті. І пояснив: — Можна б і трошки раніше було вирушити, але ж течія ще сильна йшла. Хворого ж везтиму.
Я допоміг хлопцеві скласти човна, і ми з ним обережно допомогли штурманові сісти. Тепер гайда. Хлопчина стояв попереду і вправно веслував за течією.
Човен незабаром зник із очей. А ми з Люською пішли стежкою понад річкою.
Нарешті я побачив перед собою незнайоме поселення і на березі хлопчину,— човна свого на той час він встиг уже розкласти і сушив тут же.
Хлопчик відразу ж пояснив:
— Ваш товариш уже в медпункті. Його підвезли, я попросив шофера з радгоспу...
І несподівано всміхнувся:
— Бідкається ваш товариш. Завтра, каже, в море виходити... А фельдшер жартує,— чого ж ви тоді сюди прийшли: якщо можете бігти в порт, то біжіть і зараз!
— Спасибі тобі, Леоніде Леонідовичу! До зустрічі, хлопче, через півроку в бухті Голубій. Приходь зустрічати з рейсу.
Тоді ми й розлучилися. Я пішов до медпункту, а хлопчина згорнув брезентового човна і почимчикував з Люською додому.
Штурмана до вечора лікували в медпункті, а вже смерком ми повернулися на попутній машині в бухту Голубу.
А другого дня почався в нас промисловий рейс. "Дунай" відчалив і йшов попід скелястими берегами. Рибалки стояли на палубі і роздивлялися вже знайомі нам краєвиди. Рвучкий вітер з океану стругав верхівки хвиль. Прощай, рідна радянська земле! Не скоро ми тебе побачимо.
Попереду на зеленавій сопці замаячіли дві сірі плямки. Капітан пройшовся біноклем по берегу і весело промовив:
— Он якісь діти прощаються з нами!
Здогад одразу полонив мене. Я попросив у капітана бінокль. Так і є!
— Та це ж знаєте хто? — вигукнув я.— Це ж наш Леонід Леонідович із Люською.
— Та який там іще Леонід Леонідович,— усміхнувся капітан.— Хлопчина якийсь із дівчинкою.
— Так, так, товаришу капітан,— кажу я.— А називають цього хлопчину на березі Леонід Леонідович!
І розповів про наші із штурманом Артемчуком учорашні пригоди.
— Славні ростуть у нас діти,— задумливо промовив капітан.— А як же вони тепер доберуться додому? Проти течії із веслом не попливеш.
— Пішки,— пояснив я.
— Довгенько ж доведеться їм іти,— спохмурнів капітан, а потім голосно дав команду: — Стоп машина!
— Єсть стоп машина! — почулось із штурманської рубки.
За хвилину судно стишувало хід, перемагаючи піняві хвилі.
І ось уже спущено на воду моторну шлюпку, щоб відвезти дітей річкою додому.
Наш Леонід Леонідович із Люською, певно, здогадалися, що це по них пливе шлюпка, і побігли назустріч із сопки. Рибалка забрав дітей з їхнім човном до себе. Весело завурчав двигун, і шлюпка пішла проти течії. Люська сиділа скраю і міцно трималася обома руками за борт, а хлопець стояв посередині і махав веслом на прощання.
Штурман Артемчук, накульгуючи, зайшов до рубки і натис кнопку гудка. Далеко над морем полетіло басовите гудіння. Нам так хотілося, щоб, почувши його, на шлюпці здогадалися про наше прощальне побажання.