– Але як?
Чарлі заплющив очі.
– Про це якраз я й мушу подумати. Я вже немолодий. Короткий сон був би мені дуже корисний. Подбаєш, щоб мене не тривожили?
Блеккі піднявся і направився до дверей. Зупинився. В очах з'явився неспокій.
– Американець легко не розлучиться з діамантами, – зауважив Блеккі. – Він сильний мужчина.
Чарлі зручно примостився в кріслі.
– Ми не можемо розраховувати, що придбаємо без труднощів два мільйони, – відповів він.
– Дякую, що ти мені нагадав про це. Я візьму це до уваги. Хвилею пізніше Блеккі вийшов з кабінету, де лунало мирне хропіння Чарлі.
Глава десята
1
Винагорода в 20 тисяч піастрів за всіляку інформацію стосовно життя Джеффа в останні, перед тим, як його викрали, дні викликало ажіотаж біля Управління служби безпеки.
Інспектор Нгок Лін очікував, що так буде. Він знав, що всякий кулі, велосипедний рікша, вуличний торговець і тому подібне кинеться зі своїми історіями, щоб одержати винагороду.
Він знав, що він і його підлеглі мають проаналізувати сотні історій в надії відшукати один незначний факт, котрий міг довести, що Джефф сховався, а не потрапив до рук в'єтконговців. Інспектор також сподівався дізнатися що-небудь про дівчину, котра була пов'язана з Джеффом. Він дав інструкції, згідно яких нікого не слід проганяти. Всякий, хто прийшов, має бути допитаний.
Людина, яка могла б повідомити йому, де ховається Джефф, нічого не знала про запропоновану винагороду. Ю-Ю ніколи не вчився читати і, природно, ніколи не заглядав у газети.
Поки інспектор вивчав і аналізував відповіді на свої запитання, Ю-Ю сидів навпочипки біля входу у Парадайз-клуб. Його брудне, зле, похмуре обличчя виражало нерозуміння і стурбованість
Він бачив, як приїхав Чарлі. Він вже зустрічався з Чарлі раніше, і знав, що той мешкав у Гонконгу. Ю-Ю здогадався, що Чарлі був для чогось викликаний. Очевидно, відбувалося щось винятково важливе. Але як дізнатися, що ж відбувалося насправді? Він подумав, чи не піти йому додому до дівчини з клубу, і чи не поговорити з нею. Він би зміг змусити її розповісти, чому вона їздила до американця. Однак, поміркувавши ще, він вирішив, що коли не зможе залякати її , у нього будуть серйозні неприємності з Блеккі. Ризик був занадто великий. Отож, він сидів у затінку, забавляючись своєю іграшкою і чекав.
Не далі, ніж в десяти ярдах від нього, вуличний торговець читав газету і, напружуючи свій розум, обдумував історію, котру можна було б розповісти поліції заради обіцяної нагороди. Він знав Джеффа. Він часто бачив, як той заходив і виходив із клубу, проте не міг згадати, чи бачив він його ввечері в неділю. Він невиразно пригадав, що Джефф сів у свій автомобіль біля клубу, але чи було це в суботу чи в неділю, торговець ніяк не міг згадати.
Він вирішив сказати поліції, що це сталося в неділю. Буде переконливіше, якщо він назве неділю, оскільки, як він знав із газет, це був день зникнення Джеффа. Як тільки скінчиться час ленчу, він піде в поліцію і розповість їм, що бачив, як Джефф сідав у свою машину. Якщо, навіть, він не отримає винагороди повністю, якусь частину вони, безумовно, йому дадуть.
В американському посольстві лейтенант Гемблі сидів у своєму кабінеті і замислено дірявив ножем стопку промокального паперу.
Він чекав приходу Сема Уейда. Він викликав його по телефону, як тільки повернувся в посольство. Уейд сказав, що зайде через кілька хвилин.
Коли він увійшов, Гемблі знаком попросив його сісти.
– Я зовсім заплутався в цій історії з Джеффом, – повідомив він. – Ти ж доволі добре знав його, чи не так?
– Не зовсім добре. Ми разом грали в гольф. Він був до біса хороший гравець. Я не бачив, щоб хто-небудь ще міг так далеко відбити шар.
– Що він був за хлопець?
– Відмінний. Він мені подобався.
Гемблі проковиряв у папері велику діру.
– А не спостерігалось у нього ніяких збочень?
Уейд широко розкрив очі.
– Ти жартуєш! – пронизливо прокричав він. – Джефф збоченець? З чого ти це взяв?
– Ходять такі чутки, – тихо проговорив Гемблі. – Говорять, він мав зв'язок зі своїм слугою.
– У чоловіка, котрий розповсюджує цю маячню, видно, свербить зад, – з відразою сказав Уейд. – Для чого йому знадобилася ця брудна брехня?
Гемблі з цікавістю поглянув на обурене обличчя Уейда.
– Ти в цьому певен? – спитав він.
– Атож, чорт забирай! – крикнув Уейд, лице його спалахнуло, – Що все це означає?
Гемблі переказав йому версію інспектора.
– Це брехня, – заперечив Уейд. – Я напевне знаю, що у Джеффа була дівчина. Він ніколи не переслідував жінок. Версія, для чого він позичив мою машину, зовсім неправдоподібна.
– Хто була його дівчина? – поставив запитання Гемблі.
– Не знаю. Яке це має значення? Але я безперечно знаю, що вона приходила до нього мало не три рази на тиждень. Мій слуга завжди розповідає мені, хто з ким спить. Коли граєш в гольф з хлопцем, можна дізнатися, що він за людина. Джефф був спортсмен, відмінний хлопець. Завіряю тебе.
– Хотілося б поговорити з його дівчиною, – сказав Гемблі. – Як її розшукати?
Уейд почесав свої товсті щоки, подумав.
– Найімовірніше, тобі могла б сказати це та китаянка, з якою я провів недільну ніч. Вона шльондра і злодійка. – І він дав Гемблі її адресу.
Гемблі потягнувся за своїм форменним кашкетом і нап'яв його на голову.
– Ну, що ж, дякую, – сказав він. – Я схожу до цієї дівчини. – Він поглянув на годинника. Було якраз половина першої. – Ти мені допоміг.
Через п'ятнадцять хвилин він стояв біля дверей Енн Фай Во. Він подзвонив і почекав. За дві хвилини подзвонив знову. Він вже вирішив, що її немає вдома, як відкрилися двері. На порозі стояла і розглядала його дівчина. Її миндалевидні очі уважно обмацували деталі його обмундирування, зупинилися на обличчі.
– Гемблі. Воєнна поліція, – козирнув лейтенант. – Можна ненадовго зайти?
Вона відступила, злегка клацнувши довгими красивими пальцями. Світло-сіре кімоно ледве прикривало її стегна. Довгі красиві ноги кольору старої слонової
кості були оголені. В очі кинулись тверді випуклості грудей, обтягнутих сірим шовком. Йому здалося, що кімоно було накинуте на голе тіло. Він пройшов до вітальні. На столі валялися вранішні газети. Під ними виглядала таця, на якій стояли чашка з блюдцем, кавник, половина пляшки коньяку "Ремі Мартін".