— Не тут,— тихо сказала вона.
— А де?
— В лісі, якомога далі від цих машин. Якомога далі. І потягла його за руку далеко в ліс.
Вона покинула навчання й переїхала до нього на хутірець.
У школі сестри-виховательки чекали від неї чогось більшого. Європа, казали вони, поєднує в собі інтуїцію й інтелект, що давало їм підстави сподіватися від неї чогось надзвичайного. Не чогось побожного чекали від неї сестри — сміливого: новий архітектонічний вимір оновленого християнства... Потім перестали її жаліти: вона, замість до церкви на молитву, йшла до саду сапати бур'яни чи збирати плоди; і та пригода зі старіючим садівником, який згодом запевняв, що дівчина — їй саме минало п'ятнадцятий — спокусила його. Всі докори вона відхиляла однією фразою: "Я — жінка, я — жінка, я — жінка". Пізніше сталася пригода з шофером, який возив цемент на будівництво спортивного залу, і знову від неї почули те саме: "Я — жінка". Й садівник, і водій були одружені. Ледве пощастило уникнути скандалу. Класна керівниця сказала: "Вона безсоромна, тому така гарна". Верхом її шкільної слави була медитація над багатозначністю слова "розчинятись". Викладач сказав на це: "Незле було б опублікувати". Одночасно дивували її математичні здібності. Вона все робила легко, заіграшки: у саду, і в спорті, й на уроках фізики.
А тепер жила з електриком Шміцом, господарювала в його домі, мала корову, курей, цілими днями блукала в лісі, збирала ягоди та гриби, сушила сіно, потім варила їсти. Сусіди балакали, ніби в лісі вона злягається з чоловіками, але жоден не міг би похвалитися зв'язком із нею.
Шміц жалів її, вона жаліла його; він, як і сестри-виховательки, нічого не знав про її минуле. Знайда, сирота. Завжди, коли Шміц питав про це, вона бурмотіла: "Я не знаю, звідки я". Коли Шміц удома питав, як вона себе почуває, відповідала те саме, що колись вихователькам: "Я чужа тут, але мені добре".
Уночі вона клала свою праву руку йому під голову, а його ліву руку — під голову собі й, щось мугикаючи, говорила речі, які видавалися Шміцові принаймні дивними:
— Найкращим у вашій мові є слово — "розчинятись".
— Чому ти кажеш "ваша" — хіба ця мова не є й твоєю? Він одчув рукою, як жінка заперечливо покрутила головою.
— Ти ж знаєш,— сказала вона однієї ночі,— я не залишуся тут. Він мовчки кивнув, лежачи головою на її руці.
Шміц досі не знав страху, а тепер йому ставало боязко. Часом уявлялось, ніби вона була поруч завжди, все життя, вічно. Це слово видавалося довгим і містким, час плутався: одного липневого дня вони вийшли разом із лісу, і вона лишилася в нього; він узяв відпустку за свій рахунок і — то було вже на початку вересня відкупив пивничку, де можна було продавати пляшкове пиво; йому здавалось, що за ним — вічність, а попереду — часу без ліку.
— Коли я стану вже тільки спогадом для тебе,— сказала вона десь у кінці вересня,— то візьми собі Труду з нашого хутора. Вона — жінка.
3
За сніданням господиня дорікнула йому: чому не користується ножем, а просто ламає хліб і вмочає його в масло та сіль: посміюючись, він погодився взяти ложку, аби вишкребти рештки яйця зі шкаралупи. Хліб, масло, яйця, сіль і кава смакували йому. Він вивчав на карті свій майбутній маршрут, а вона пояснювала, на яких хутірцях шукати пивнички, зазначені в списку. Проблеми. Основне правило ґешефту: "Брати тільки готівкою. Врешті, вони старе пиво продали, заробили на ньому й можуть нове пиво оплатити готівкою. В борг можеш дати тільки отому новачкові — Шміцу". На щастя, вантажівка була вже заладована його попередником.
— Вже час їхати,— сказала вона, коли він поліз у кабіну. — Та гляди не заблукай, бицю!
— Так,— сказав він,— давно вже час. — І сміючись рушив.
Ці сонні хутори, надто малі для окремої пивниці або надто віддалені од найближчої корчми, подобалися йому, в садках поміж деревами блукала худоба, туди — ящики з повними пляшками пива, звідти — з порожніми, гроші — до великої шкіряної сумки, неквапливі найсміливіші жінки, з якими він вів комерцію, здебільшого підходили до нього надто близько; пообіді, десь о другій, уже перед її хутірцем, він з'їхав з лісової дороги, випив свого вина, закусив хлібом та сиром, випалив цигарку, а тоді ввімкнув мотор, щоб їхати далі. Але помітив на дорозі її, не вимикаючи мотора, вискочив з кабіни й побіг їй назустріч. Коротка мить ніяковості — і він узяв її в обійми. Його вразило, що волосся в неї виявилось темним, він уявляв її собі білявою; її відражав дух бензину.
— Ходімо,— прошепотів він,— зараз ми розчинимось.
Уночі якась пара закоханих натрапила на покинуту вантажівку; мотор її ще працював. Шміц повернувся назад у свій часовий вимір, його полохливість минулася.
А по тих двох ані сліду. Вони розчинилися в лісах.