Він і вона

Сторінка 7 з 7

Кобилянська Ольга

Се не казка. Я відчуваю, як любов підтинає мої сили. Деякі остаються при тім здорові і рум'яні, інші знов плачуть, зітхають і потішаються, а я стала поважна і втомлена...

І він став іншим. Чому ж би то? Став тихий і поважний і лякається мене. Коли приходжу, а він отвирає мені двері (чи він бачить, як я надходжу?), зворушується страшенно. Таке зворушення можна зрозуміти лиш тоді, коли його бачиться. І власне — те розуміння, те розуміння! Відтак замовкаємо обоє, щось тяжко в серці перемогти. Тоді можна лиш дрібними справами займатися, і то все зветься — любов!

Вона поважна, як смерть.

Те, що я маю його завсігди перед душею, то чудова річ. Тепер нема для мене ні будуччини, ні минувшини; лиш одно є,— що я люблю його! Коли бачу його вже здалека, в тій хвилі зміняюся. Се є те могуче щось, що "нищить мене". Я обертаюся і втікаю алеєю, мов та сполохана серна, так що люди уступаються з дороги. І то не трусливість, о боже мій, ні! (В гіркій розпуці). Се — любов! Боюся, щоб не поглянув на мене...

* * *

(Він у себе, надвечором. У коминку горить весело огонь, а він збирається йти до неї). Я стрітив її в одній алеї, в котрій не надіявся ніколи стрітити її. Вона надходила чимраз ближче... а коли підійшла вже цілком близько, побіліла, мов сніг. Те саме відчув і я також у себе. Станувши проти себе, ми не змогли навіть привітатися. Її голос здавався беззвучним. Я споважнів, як перед тим ніколи в житті. Ми знали вже всі свої думки. Вона ледве держалася на ногах, і так сіли ми на першу-ліпшу лавку.

— Чому не приходила? — питаю я її зміненим голосом.

Відповіла, що не могла, а відтак замовкла.

І я мовчав. Опісля взяв я обі її руки і притис їх до свого лиця. Вона вже прецінь знала, що стала мені так несказанно дорогою, хоч я не сказав їй ще того словами.

— Але, проте, чому таки не приходила? — спитав я знов, як перше.

Не могла. Чи я сього не розумію? Вона підупала на силах...— прошептала.

Однак... я її любив, любив! Чи вона сього не знає?

Знає, але се, може, мені лиш так здається...

О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда!.. Воно є правдою! Я просто нездалий до нічого, коли не бачу її.

Вона також. Вона призналася до того так тихо, що я ледве зачув.

"Ми належимо вже до себе",— сказав я їй і обняв її.

Вона сполохалася, мов та голубка.

"Сього вона не знає напевно",— відповіла, звернувши на мене допитливо свої широко отворені непорочні очі.

Чому ж би вона не знала сього напевно? Чи не любить мене?

О, любить, але...

Але?

Любити а належати комусь назавсігди — се щось інше.

"Се одне й те саме,— сказав я.— Де двоє любляться, належать уже до себе, і я саме хочу, щоб вона належала мені".

"Але ж тут іде о се,— закинула вона,— коли ті двоє "належать уже до себе", то чи зможуть вони тому для себе бути завсігди чимсь, поваги й любові гідним? Се в подружжі дуже велика й трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало! І саме вона не є того певна, чи зможе мені назавсігди остатися такою, щоб я міг її найбільше любити й поважати, чого вона бажає всіми силами? І чи я почуваю в собі силу — остатися для неї завсігди наймилішим і поваги найгіднішим? Тоді стало б наше подружжя тим прегарним відношенням, що визначає людину..."

Сказавши се, обняла моє рам'я і притиснула до нього своє лице.

Ніколи в житті не забуду я сеї хвилі.

Я обіцяв їй все, чого бажала. Я відчуваю, що коли додержу сеї обіцянки, не остануся лиш для неї "поваги гідним". Я ж розумію, що вона хотіла сказати тими словами.

Вона б хотіла, щоб я став якимсь "вищим" чоловіком — Übermensch!..

І так вона вже моя суджена: її родичі знають вже про се, і я йду тепер до неї на чай.

[1] — Епіграф: Людина є щось таке, що його треба побороти.

Ніцше. "Так говорив Заратустра" (нім.).

[2] — Екстравагантним, незвичайним (фр.).

[3] — О боже! (нім.).

[4] — Нехай йому іще раз чорт! (Нім.)

[5] — "Спорідненість душ" (нім.).

[6] — "Так говорив Заратустра" (нім.).

[7] — І т. д... (Латин.)

[8] — Дослівно: гладеньку дощечку (чистий лист) (латин.). Ніскільки не зачіпає душі.

[9] — Нехай йому чорт (нім.).

[10] — Зблямуватися — осоромитися.

[11] — Верем'я — час, погода.

[12] — Рецепіс — розписка.

[13] — Доктор медицини, лікар при тутешньому шпиталі (нім.).

[14] — Голосний — відомий.

[15] — "Мова твоя не для мене!" (Нім.)

[16] — Нехай йому іще раз чорт! (Нім.)

[17] — Зрозуміло з півслова!.. (Латин.)

[18] — Минущим (фр.).

[19] — Діла — тут: праці, матеріали.

[20] — "Не для мене ваша мова!" (Нім.)

[21] — Боже! (Нім.)

[22] — "О, як ви сміли, пане, мені таке сказати в товаристві" (нім.).

[23] — Вечері (фр.).

[24] — Брус — незграбний, як колода.

[25] — Крайні, найбільші (латин.).

[26] — "Філософія голого засобу" (нім.).

[27] — Фактично, насправді (латин.).

[28] — Коротше кажучи (нім.).

[29] — Мама не дозволяє (нім.).

[30] — Що за чорт (нім.).

[31] — Гарний це еллінізм, "польське господарство"! (Нім.)

[32] — Купе (фр.).