Він і вона

Сторінка 2 з 2

Досвітній Олесь

Коли побачили це китайці його цеху, — вони жалібно дивились на нього. А в очах деяких з них з'явились крапельки гіркої роси.

Любо кивнув китайцям прощання й пішов за озброєними...

III

В РЕВОЛЮЦІЇ

А через два роки він знову здибався з ними.

Знесилений, майже без відпочинку кілька вже днів, — він з загоном повстанців-червоногвардійців обороняв місто від навали білогвардійців.

Підмоги не було. Зміцнений новими силами, ворог продирався до міста.

Але несподівано, мов з-під землі, біля його штабу з'явилося кільканадцять китайців.

— Твоя помагай... Послав Чин Фульян. З село Михайловка... Перепливай річка, прийшли твоя розпоряджень... Наш пролетаріат скоро прийшов... Не бояйсь білий гвардій...

Так говорив до нього старший з них.

А білогвардійці разом з петлюрівцями, французами та греками вже обложили місто.

В околицях чулась запекла боротьба. Певне, червоні з тилу натискали на один з флангів облоги...

Він мав план прориву одного з фронтів околиці, щоб вивести невеличкий свій загін Червоної гвардії, яка вже в знесиллі була дати опір дуже переважаючому ворогу.

Білогвардійці цього не сподівалися. Фронт було прорвано. Міст взято приступом, і червоні зо всім майном вирвалися з облоги...

Треба було з острівка передатись на другий бік — на територію, зайняту червоними...

Доки буде зроблено операцію відступу, треба затримати ворога. Треба оборонити підступ до мосту. Захист його — це цілковита гибель...

Ворог вже перекинув кулемети, зосередив гармати, пославши одного набоя до мосту...

— Хто хоче вмерти ради рятунку останніх? — лишайся зі мною! — гукнув він до своїх червоногвардійців. — Кулемети в захист! — І кинувся в лаву...

Заторохкотіли кулемети. Ворог трохи охолов. Але вмент попереду його лави і червоногвардійців несподівано залягли китайці... Деякі з них безцеремонне опинилися біля кулеметів...

Одіпхнули червоногвардійців-кулеметчиків.

На мент зчинилась мішанина...

Тілько заніс кулеметний нагана проти китайця, гукнувши:

— Зрада!

Китаєць спокійно, не звертаючи на нього уваги, вже керував кулеметом, вичищаючи шереги білих, що вже наступали.

Не було зради.

До нього підліз старший й суворо промовив:

— Твоя забирай своя гвардія, одступай: я і моя товариші буду обороняй... Ми можна умирай... Твоя не треба... Твоя і червоногвардій дуже, дуже треба революцій, чим моя... Ти мову знай, ми не знай...

Але він не міг цього стерпіти. Гукнув:

— Назад! Забирай своїх і швидше на острів до наших!

Китаєць; старший, спокійно промовив:

— Твоя не хош. Так ми силой захош…

Несподівано для нього вхопив його дужими руками на оберемок і миттю одтягнув через міст в лощину...

Промовив:

— Хутко, хутко давай команда своїм одступай... Ми будемо захищай!..

І полетів до підступу, до своїх...

Гучна команда... І червоногвардійці вилізли за міст на острівок. Звідти слідом, за одступившим обозом, — на другий бік, до своїх...

Мов у пеклі тріскотіли кулемети... Рушниці були вже гарячі в руках китайців, які уперто, мовчазно, міцно, як кремінь, захищали відступ...

Але білогвардійські гармати безупинно садили по мосту, трощили його, змішували з землею людське м'ясо — тіла китайців, захисників підступу.

За мент не було мосту, не стало в живих і навіть сліду від кільканадцяти китайців з їх старшим.

Це все трапилось за кілька хвилин.

Але ці хвилини навіки лишилися в його пам'яті.

Він пригадав своє юнацтво... І почервонів од сорому...

Срібний перлик заблищав у нього під віями... "Твоя треба революцій більше, чим моя..."

Чи так?

Так на чужині, за революцію помирав Тюнгуй.