Між іншим, не так уже й часто траплялось їздити по ресторанах! Що правда, то правда. Так, після особливо вдалої прем'єри раптом вирішували всією артистичною братією відзначити у складчину, інколи бенефіціант розщедрювався, а то раптом хтось із фанатичних театралів, багатих панів запрошував всю трупу. От саме таких бенкетів Марія Костянтинівна не любила, особливо коли це робилося з пихи. Інша справа, коли з студентською молоддю, після "благотворительних" вечорів — хоч на столах тоді і не лилося рікою шампанське!
А милий Антон Павлович справді вирішив "гульнути", старається пригостити на славу.
— Та хіба ж ми вип'ємо стільки шампанського?
Вони обоє розвеселилися, адже обоє ще були молоді. Молоді. їм хотілося в житті і веселощів, і щастя, от тільки поки що не дуже виходило, не сьогодні, не тут, а взагалі...
А тим часом зала наповнювалася, і чим більше ставало людей, тим швидше зникав тон "свята". Зовсім різні пари і компанії то входили, то наче ввалювалися безцеремонно, вже напідпитку. Сновигали з тацями, пляшками лакеї, вже запаморочені різними замовленнями, примхами: то незадоволеним буркотінням жовчного старигана, то верескливими скаргами розфарбованої немолодої жінки в товаристві молодиків, завсідників ресторанів.
Та ні Марія Костянтинівна, ні Антон Павлович не звертали уваги, що діється навколо. їм було добре вдвох, а то все була чужа юрба, навіть не як хор статистів або кордебалет, а просто розмальовані декорації, в театрі — штучні дерева, штучні кущі, палац, так і тут — все було штучним.
— Ну, за що ми п'ємо? — мовив Антон Павлович, піднімаючи бокал.— За ваш успіх? Вашу славу? Вони і так у вас є і будуть! Моє бажання — побачити вас і в інших ролях, хоча, дивлячись "Глитай, або ж Павук", я сам трохи не плакав з вами.
Коли б він знав, Лев Миколайович Толстой попросив подарувати ту хустинку, якою вона витирала на сцені свої горючі сльози. Він так і висловився — "горючі сльози",— згадала Марія Костянтинівна, але не сказала, то був скарб, який берегла про себе.
— Чому б вам справді не перейти до столичного театру, я ж чув, як умовляли вас і Суворій, і інші грати Шекспіра, Островського.
— От і ви туди,— Марія Костянтинівна поставила бокал на стіл.— Ну хай вже вони спокушають забезпеченим становищем, нечуваним окладом, прекрасними ролями, бенефісами, одне слово — не життя, а раювання, не порівняти з нашим, що й казати, досить жалюгідним існуванням. Ви ж уявляєте: постійні подорожі, переїзди з місця на місце, гастролі, заборони, так-так, ви тільки подумайте, адже майже десять років нам забороняють виступати в Києві, в рідному нашому Києві, в Полтаві, в самому серці України, але й там, де дозволяють, обмежують репертуар рідною мовою. Ні літератури, ні театру! Коли б ви знали, як часто Кропивницький мені казав: "Ну, Марусенько, одягай свого мундира,— себто моє краще парадне плаття,— і їдь причаровувати церберів, хай дозволять грати!" — Вона засміялась, і Антон Павлович також.
— Це вам не так важко зробити — причарувати.
— Ну, не скажіть,— похитала вона головою.— Інколи на такого бурбона наскочиш! Але ж треба! І до губернаторів їздити треба. І в холодних, нетоплених театрах виступати треба! І хтозна-де та як ночувати. Це тільки наївні дівчата гадають, що наш шлях встелено трояндами. Але ж я вірю, що це потрібно, що наша молода справа потрібна, людям потрібна, і мушу все це терпіти.
— Значить, віра і терпіння?
— Так, віра і терпіння. А слава, гомін, квіти — хіба це... (Правда, ще хустиночка, змочена "горючими слізьми" і подарована Льву Толстому на його просьбу).
Як Антон Павлович розумів її! Цей глибокий внутрішній обов'язок перед життям, людьми.
— А ваш Сахалін, а ці турботи про голодуючих,— мовила вона, немов читаючи його думки.
Справді, живуть же письменники, працюючи за своїм столом, чесно турбуються про свою сім'ю, свої книги, свій успіх. Для передиху в роботі — літературна метушня, суперечки про нові і старі форми, і нема їм діла ні до шкіл, в яких діти вчитися не можуть, ні до браку лікарів, ні до Сахаліну… з нелюдським існуванням каторжан, і що найстрашніше — сотень дітей коло них... Як би він міг покинути цей клопіт? Він і сам собі не назве його "боротьбою" — не любить він високих слів... Та він розуміє, хіба в неї не боротьба за щось вище від свого особистого, тому що це нерозривне...
— Ви думаєте, мені самій не бажається, не мріється зіграти Шекспіра? Та я навіть не вагаюсь і ніколи не відчуваю себе на роздоріжжі — яким шляхом йти, хоча й схиляюсь перед великими російськими акторами і актрисами, і виступати з ними — це насолода, проте ніколи в житті я не кину діло, нашу трупу, і вірю, вірю, не в свої сили вірю, а в наші, в наш український театр, побачите, він ще буде! Хай уже Суворій спокушав, а ви, ви ж українець, а підбурюєте на зраду.
— Ні, ні, вже не підбурюю, хоча і не українець, але ви уявити не можете, як я мрію, особливо оце останнім часом, купити хутірець десь на Україні, обов'язково на Україні. Батьки сплять і бачать, щоб на Україні, кажуть, помирати хочеться на рідній землі,— вони ж з півдня. Ну, я не помирати, я пожити хочу і після різних подорожей, людина ж мусить багато подорожувати, та після мандрів, метушні в столицях хочу повертатися додому, де тиша, дерева, луки, сидіти на березі річки чи ставка і рибалити.
Адже він справді не тільки мріяв, уже стільки було конкретних планів щодо хуторка на Україні, саме на Україні.
— Влітку останні роки ми, я з сім'єю, жили на Сумщині, я їздив із приятелями на Полтавщину.
— А на Чернігівщині були? — ревниво спитала Марія Костянтинівна.— Знаєте що, купуйте там, я вам допоможу придбати чудовий хутірець коло моїх Заньків! Сусідами будемо,— аж загорілася вона.
— Та це ж прекрасно! Я згоден, шукайте коло ваших Заньків! Так ото ви звідти Заньковецька?
— Авжеж, звідти Заньковецька. Після розлуки з чоловіком, Хлистовим, коли нарешті свій власний паспорт одержала, поряд з моїм дівочим прізвищем — Адасовська — вписали в дужках: по сцені Заньковецька. Он як! — мовила вона з удаваною гордістю.— Тепер усі мої заньківчани пишаються,— додала вона вже зовсім без погорди, але радісно. Заньки, заньківчанські дівчата, старі баби — як вона їх любила!