Вона замислилась.
— Якраз не про те я збиралась сьогодні з вами поговорити, — відповіла вона.
Він ураз споважнів і тихо мовив:
— Ну звісно ж, я розумію.
Запала мовчанка.
Він знов озвався:
— Я, певна річ, весь час знав, що то мене не обходить… атож, що мені до… Я всього-на-всього син мірошника, а ви… Он воно як. І я навіть не розумію, як це зараз у мене вистачає відваги сидіти біля вас і говорити недомовками. Та я мав би стояти перед вами або так, або навколішки. То було б справедливо. Одначе… Всі ці роки поза домівкою зробили своє. Це зараз я ніби посміливішав. Бо ж розумію, що я вже не дитина, а ще знаю, що ви не зможете кинути мене до в'язниці, якби й захотіли. Тому я наважусь вам дещо сказати. Але ви не маєте за те на мене гніватись, а то я краще мовчатиму.
— Ні, говоріть. Кажіть те, що хочете.
— А можна? Те, що хочу? Але тоді й ваша обручка не має накладати на мене жодної заборони.
— Так, — тихо відповіла вона, — обручка не накладає на вас жодної заборони. Атож.
— Що? Гаразд, але що це тоді означає? Нехай благословить вас Бог. Вікторіє, я не помиляюсь? — Він скочив на рівні й схилився над нею, щоб зазирнути їй в лице. — Виходить, обручка нічого не означає?
— Сядьте.
Він сів.
— О ні, ви маєте знати, як я про вас думав. Господи, чи ж була в моєму серці якась інша, бодай несуттєва думка! З усіх, кого я бачив, і з усіх, кого я знав, для мене на світі не було нікого, крім вас. Я неспроможний був думати інакше, як думав: Вікторія — найвродливіша, найчарівніша, і я її знаю! Панна Вікторія, — завжди думав я. Щоправда, я добре розумів, що ніхто не був вам такий далекий, як я; одначе я знав вас — о, то для мене було не абищо — і знав, що ви жили там і, можливо, коли-не-коли згадували про мене. Зрозуміло, що вам таке й на гадку не спадало; та я стільки вечорів просидів на своєму стільці, думаючи про те, що ви, можливо, коли-не-коли та й згадували мене. Знаєте, тоді переді мною, панно Вікторіє, немовби відкривались небеса, і я писав тоді вам вірші, купував квіти для вас на всі гроші, що мав, приносив їх додому й ставив у вазу. Всі мої вірші — для вас, є лише кілька, що не для вас. і ті не друковані. Та ви, певно, не читали й тих, що друкувалися. Нині я почав роботу над великою книгою. Атож, Господи, який я вам вдячний за те, що ви мене заполонили й подарували мені безмежну радість. Я завше — цілі дні ще й цілі ночі — слухав щось і дивився на те, що нагадувало мені про вас. Я написав ваше ім'я на стелі і, як лежу, не зводжу з нього очей; а служниця, що прибирає в мене, того не помічає, — воно написане так дрібно, що тільки я його й бачу. То для мене певна відрада. Вона відвернулась, розстебнула на сукні ліф і вийняла звідти якогось аркушика.
— Подивіться! — важко дихаючи, мовила вона. — Я вирізала його й сховала. Отож знайте, що я читаю його щовечора. Ще тоді, як тато показав мені газету, я відійшла до вікна й прочитала. "Де ж він? Я нічого тут не бачу", — сказала я, повертаючи татові газету, хоч знайшла і прочитала вірш. І моїй радості не було меж.
Від її грудей і від аркушика линули пахощі; вона сама його розгорнула й показала йому; то був один із його перших віршів, чотири строфи, присвячені їй, вершниці на білому коні. То було щире, палке зізнання душі, вибух, який годі було стримати, бо він просто виривався з рядків і скидався на спалахи зірок.
— Так, — мовив він, — то я написав. І було то колись давно вночі; як я те писав, за моїм вікном шелестіли тополі.
О, що ви — знов ховаєте? Дякую! Ви знов його сховали. О! — зворушено мовив він зовсім тихим голосом. — Неймовірно, що ви сидите тепер так близько. Я відчуваю вашу руку, від вас пашіє теплом. Безліч разів, перебуваючи на самоті зі своїми думками про вас, я тремтів од хвилювання; але тепер мені тепло. Коли я востаннє приїздив додому, ви були так само прекрасна; одначе зараз ви ще прекрасніша. Ці очі, ці брови, ваша усмішка, — ні, я не здатен їх описати, все то заразом, все то ви.
Вона усміхнулась і подивилась на нього приплющеними темно-синіми очима з-під довгих вій. Її щоки залив густий рум'янець. Здавалось, у ній завирувала така надзвичайна радість, що мимоволі змусила її вхопитися за нього рукою і мовити:
— Дякую!
— Ні, Вікторіє, не дякуйте мені, — відповів він. Уся його душа потягнулась до неї, і він волів говорити ще й ще; він був настільки збентежений, що вибухнув словами, його наче розібрав хміль. — Атож, Вікторіє, якщо ви трішки мене кохаєте… Я того не знаю, але скажіть, що кохаєте, навіть якщо то не так. Будь ласка! О, я пообіцяв би вам, що кимось стану, стану кимось більшим, набагато більшим, ніж тепер. Ви не уявляєте, ким я міг би стати; я часом про те думаю і знаю, що в мені повно нездійснених вчинків. Скільки разів вони з мене валували, щоночі я сновигаю з кутка в куток по своїй кімнаті, переповнений видивами. В сусідній кімнаті лежить чоловік, він не може заснути й стукає мені в стіну. Коли надворі починає сіріти, він розлючено ввалюється до мене. Але то дарма, я на нього не зважаю, бо коли вже я стільки думав про вас, то мені здається, що ви зі мною. Я підходжу до вікна й співаю, починає трохи розвиднятися, шумлять тополі. "Добраніч!" — кажу я назустріч дневі. Цебто вам. "Тепер вона спить, — думаю собі, — добраніч, нехай Господь її благословить!" Потім я лягаю. Так минає вечір за вечором. Одначе мені ніколи й на гадку не спадало, яка ви направду прекрасна. І коли ви поїдете, я хочу пам'ятати вас такою — такою, яка ви тепер. Я хочу пам'ятати вас як наяву…
— Ви приїдете додому?
— Ні. Я не готовий. Атож, приїду. Зараз же поїду. Я не зібраний, але я геть-чисто з усім упораюсь. Ви й тепер блукаєте садом? Гуляєте коли-небудь ввечері надворі? Я міг би вас бачити, либонь, міг би з вами вітатися, цього мені було б досить. Та якщо ви трішки мене любите, якщо витримуєте й терпите, то скажіть… Справте мені ту радість… Знаєте, є така пальма, яка цвіте за своє життя лише раз, а вона, буває, росте й сімдесят років, то таліпотова пальма. Проте вона цвіте тільки раз. Нині цвіту я. Атож, я добуду грошей і поїду додому. Я продам те, що написав; я саме пишу одну велику книгу і зараз же її продам, вже вранці продам усе, що готове. Мені за те добре заплатять. А ви хотіли б, щоб я приїхав додому?