О Господи милостивий, якби ви, Юганнесе, знали, як я вас кохала. Мені так і не випало освідчитися вам, надто багато перешкод стояло на моїй дорозі, і насамперед — мій власний характер. Тато також завдавав собі немало шкоди через той характер, а я його дочка. Але зараз, коли я помираю і все запізно, я ще раз вам пишу і вже освідчуюсь. Я питаю саму себе, навіщо мені це здалося, якщо вас мої слова, либонь, нічим не вразять, а надто, якщо мене вже не буде на білому світі; одначе мені так хотілося б наостанок побути близько біля вас, принаймні, щоб хоч не відчувати себе далі такою покинутою, як раніше. Я мовби бачу ваші плечі, руки, кожен ваш порух, коли ви читатимете цьою листа, — триматимете його перед собою і читатимете. Мені здається, що тоді між нами зникне та велетенська відстань. Я не можу нікого послати по вас, бо не маю на те права. Мама хотіла послати по вас ще два дні тому, але я вирішила краще написати. Крім того мені хотілося б, аби ви запам'ятали мене такою, якою я була колись, ще до хвороби. Я пригадую, що ви… (тут кілька слів пропущено)… мої очі та брови; але й вони вже не такі, як раніше. Ото ще й з тієї причини мені не хотілося б, щоб ви прийшли. Крім того, я хочу попросити вас не дивитися на мене в домовині. Звісно, я буду майже така, як і в житті, лише трохи блідіша, і лежатиму я в жовтій сукні; та ви однак пошкодували б, якби прийшли на мене подивитись.
Сьогодні я безліч разів бралася писати цього листа і все-таки не сказала й тисячної долі того, що хотілося б. Мене жахає сама думка про смерть, я не хочу помирати, я ще сподіваюсь на Божу ласку, сподіваюсь, що, може, мені трохи покращає, може, вже до весни. Тоді встановляться ясні дні, й дерева вкриються листям. Якби я видужала, то ніколи більше не тримала б на вас, Юганнесе, зла. Скільки сліз я виплакала і скільки дум передумала! О, я вийшла б надвір і гладила б рукою кожного камінчика на бруківці, зупинялася б і дякувала б кожній сходинці, якою ступала б, і з усіма велася б по-доброму. І дарма, що на душі шкребтимуть коти, а мені аби тільки жити. Я ніколи б уже ні на що не нарікала, ні, я усміхалась би всім, хто накидався б на мене з кулаками, і дякувала б та славила Бога, якби судилося жити. Моє життя геть непрожите, я нікому не принесла ніякої користі, й ось це невдале життя має ось-ось урватися. Якби ви знали, як мені не хочеться помирати, то ви, либонь, щось та зробили б, ви вдалися б до всього, що було б вам до снаги. Ви, звісно, нічого не можете вдіяти; та я подумала, що якби ви разом з цілим світом молились за мене і благали мого порятунку, то Господь Бог подарував би мені життя. О, яка безмежна була б моя вдячність, я довіку нікому не завдала б нічого лихого і усміхалась би на все, послане згори, лише б тільки отримати можливість жити.
Мама сидить біля мене й плаче. Вона сиділа тут цілу ніч і плакала наді мною. Мені на душі від того трішечки легшає, то ніби зменшує гіркоту розлуки. Сьогодні я подумала: а що якби я, красиво вдягнена, одного дня підійшла до вас просто на вулиці й, не сказавши жодного образливого слова, дала вам троянду, куплену заздалегідь? Та враз мені сяйнуло в голові, що я більш ніколи не зможу робити того, що хочу, бо ж, мабуть, ніколи не видужаю, бо ж помру. Я дуже часто плачу, лежу собі тихо та ллю рясні, невтішні сльози; у грудях болить лише від ридань. Юганнесе, любий, любий друже, мій єдиний у світі коханий, прийдіть до мене зараз і побудьте зі мною трішки, поки почне смеркати. Я не плакатиму, я всміхатимусь так щасливо, як тільки зумію, від самої радості, що ви прийшли.
О, де моя гордість і моя відвага? Тепер я не дочка свого батька; та це відбувається тому, що сили мої тануть. Я довго страждала, Юганнесе, задовго до цих останніх днів. Мене терзали страждання, коли ви були за кордоном, та й потім, уже приїхавши навесні до міста, я не бачила за стражданнями білого світу. Я ніколи раніше не знала, якою безкінечно довгою може бути ніч. За той час мені випало двічі бачити вас на вулиці; першого разу ви проходили мимо, щось наспівуючи, й не помітили мене. Я сподівалась побачити вас у Сейєрів, та ви не прийшли. Я не мала наміру заговорити чи підходити до вас, але була б вдячна за можливість бачити вас оддалік. Але ви не прийшли. Мені тоді подумалось, що ви, мабуть, не прийшли через мене. Об одинадцятій годині я пішла танцювати, бо мені несила було чекати довше. О Юганнесе, я кохала вас, кохала лише вас усе своє життя. Ці слова пишу я, Вікторія, а Господь читає їх у мене з-за плеча.
А зараз я мушу попрощатися? вами, вже майже смеркло, і я більш нічого не бачу. Прощайте, Юганнесе, дякую за кожен день. Коли я відлітатиму на небеса, то подякую вам ще й востаннє і поки летітиму, поти й повторятиму самій собі ваше ім'я. Дай Боже вам щастя і здоров'я на цілий вік і вибачте мені за все, що я чинила вам наперекір, і за те, що я не могла впасти перед вами навколішки й попросити у вас вибачення. Тепер це робить моя душа. Дай Боже вам здоров'я, Юганнесе, і прощайте назавжди. І ще раз дякую за кожен Божий день і годину. Я більше не можу.
Ваша ВІКТОРІЯ.
Щойно мені запалили лампу, і набагато посвітлішало. Лежачи в забутті, я знов побувала десь далеко від землі. Слава Богу, мені вже не було так моторошно, як раніше, я чула навіть тихеньку музику, а головне — розсіялась темрява. Я дуже вдячна. Але тепер мені вже бракне сил писати. Прощайте, мій коханий…"
1898
[i] Троль — у скандинавській міфології — надприродна істота, звичайно ворожа людям (найчастіше — велетень).
[ii] Камергер — придворний чин вищого рангу, а також особа, що має цей чин.
[iii] Естер — за старозавітною легендою, давньоперський цар Ксеркс розгнівався на царицю Астинь, яка гордовито проігнорувала запрошення на царський бенкет, передане їй через євнухів. На зло цариці Астинь Ксеркс скликав красунь із цілого царства й вибрав з-поміж них царицею юдейку Естер.
[iv] Велика книга вийшла друком… — натяк на "Містерії".
[v] …там оповідається про Дідеріка та Іселіну. — Натяк на "Пана", що був написаний у Парижі й приніс Гамсунові славу.
[vi] Здається, то горлиця, весь час перебуваючи в тузі, спершу скаламучує чисте прозоре джерело… — Учитель згадує давню народну пісню про горлицю.