Вікторія

Сторінка 24 з 26

Кнут Гамсун

Та ось чоловіка — здорового, як дуб, чоловіка — спіткала недуга і так надовго прикувала його до ліжка, що терпіння дружини зазнало жорстоких випробувань. Того дня, коли він одужав і став на ноги, він сам себе не впізнав, побачивши своє спотворене недугою обличчя і лису, мов коліно, голову.

Страждання займали всі його думки. Якось уранці він спитав дружину:

— Мабуть, тепер ти мене більше не кохаєш?

Проте дружина, почервонівши від збентеження, обняла його й поцілувала так палко, як цілувала навесні в пору їхньої молодості.

— О, я кохаю, вірно тебе кохаю, — відповіла вона. — Я ніколи не забуду, як ти вибрав мене, а не когось іншого, і подарував мені стільки щастя.

І вона вийшла до своєї кімнати, обчикрижила наголо свої золотисті коси, щоб стати схожою на коханого чоловіка.

І знов минуло багато-пребагато років, подружжя постаріло, їхні діти повиростали. А вони, як і раніше, ділили своє щастя надвоє: влітку все ще блукали луками і милувалися хвилястою травою, а взимку закутувалися в шуби й каталися під зоряним небом на санях. І їхні серця лишалися гарячими й радісними, ніби були напоєні чудодійним трунком.

Та ось пані розбив параліч. Стара жінка не могла ходити, її треба було возити візочком на колесах, і чоловік сам її возив. Але через ту біду жінка так сильно страждала, що її обличчя вкрилося глибокими зморшками болю.

Якось вона сказала:

— Краще б мені зараз померти. Я спаралізована й бридка, а ти такий гарний, мов намальований, тож не захочеш більше мене цілувати й кохати, як раніше.

Та чоловік обіймає її і, зашарівшись від хвилювання, відповідає:

— О, я кохаю тебе, голубонько, понад усе життя, я кохаю тебе так, як і того першого дня, першої миті, коли ти подарувала мені троянду. Пригадуєш? Ти простягнула мені троянду і глянула на мене своїми чудовими очима; троянда пахла, як і ти, а ти червоніла, як вона, і хмелила все моє єство.

Та зараз я кохаю тебе ще дужче, зараз ти ще прекрасніша, ніж замолоду, і моє серце дякує і благословить тебе за кожен день, що ти була моєю.

Чоловік іде у свою кімнату і, щоб спотворити себе, обливає лице кислотою, а тоді каже дружині:

— Дивись, я ненароком перевернув кислоту і геть попік собі щоки. Ти, мабуть, більше не кохаєш мене?

— О мій суджений, мій коханий! — забубоніла стара жінка, цілуючи його руки. — Ти вродливіший за всіх чоловіків у світі, твій голос ще й донині зігріває мені душу, і я кохатиму тебе довіку.

XIII

Юганнес зустрічає на вулиці Каміллу, — вона в товаристві матері, батька та юного Ричмонда; бричка зупиняється, і вони заводять з ним приязну балачку.

Камілла хапає його за руку й каже:

— Ти не прийшов до нас. А свято вдалося на славу, можеш мені повірити; ми до останнього тебе чекали, а ти не прийшов.

— Мені перебили, — відповів він.

— Вибач, що з тих пір я в тебе не була, — вела вона далі. — Днями зайду, напевне, коли Річмонд поїде. Яке гарне в нас вийшло свято! Вікторія занедужала, її відвезли додому, ти чув? Незабаром я до неї навідаюсь. Їй, звісно, вже набагато краще, може, вона вже й зовсім здорова. Я подарувала Річмондові медальйон — майже такий, як і тобі. Слухай, Юганнесе, пообіцяй мені наглядати за своєю грубою; коли ти пишеш, то забуваєш про все, і в тебе стає так зимно, як у могилі. Тоді тобі треба викликати дзвінком покоївку.

— Атож, я викликатиму покоївку, — відповів він.

Пані Сейєр і собі вточила слово — спитала його про роботу, чи завершив він уже розділ "Кревності"? Вона з нетерпінням чекала продовження.

Відповівши, як належить, на всі запитання, Юганнес вклонився і постояв, поки бричка від'їхала. Як мало його обходили та бричка, ті люди, та балаканина! Його опанувало відчуття порожнечі й холоду і супроводжувало аж додому. Біля його дверей ходив сюди-туди чоловік; то був давній знайомий, колишній домашній учитель із Замку.

Юганнес віддав йому поклін.

Учитель був зодягнений у ретельно вичищене довге, тепле пальто й мав хоробрий, рішучий вигляд.

— Перед вами ваш товариш і колега, — мовив він. — Дайте мені вашу руку, молодий чоловіче. Звідтоді, як ми з вами бачились востаннє, Бог неймовірним чином спрямував мене на певний шлях, — я одружився, маю дім, садочок, дружину. На світі ще трапляються дива. Ви помічаєте в мені ознаки колишнього?

Юганнес дивиться на нього з подивом.

— Отже, все вирішено. Розумієте, я навчав її сина. В неї є син, дитина від першого шлюбу. Звісно, вона вже була замужем і овдовіла. Еге ж, я одружився із вдовицею. Ви можете заперечити, що я, мовляв, тоді свого не відспівав; але ж я одружився із вдовицею. Дитину вона вже мала. Отож ходжу я там, придивляюсь до саду, до вдови і ще довго перебуваю в напрузі й усе розмірковую. Нараз я зв'язую докупи свої думки й кажу сам собі: либонь, ти свого не відспівав і так далі; та все-таки я ходжу, домагаючись її, бо так мені, очевидно, було написано на роду. Бачте, як воно вийшло.

— Вітаю! — мовив Юганнес.

— Цитьте! Ні слова більше! Я знаю, що ви хочете сказати. Вас цікавить та, перша, правда ж, вам цікаво, чи забув я своє перше вічне кохання? Саме це вас цікавить. Тоді зі свого боку і я наважуся спитати вас, вельмишановний, що сталося з моїм першим, єдиним і вічним коханням? Хіба вона не вийшла заміж за капітана артилерії? Втім, я завдам вам ще одне запитаннячко: чи бачили ви коли-небудь, хоч коли-небудь, щоб хтось із чоловіків одружився з тією, якої жадав? Я не бачив. Он якась легенда оповідає, як Господь Бог зглянувся на благання одного чоловіка і послав йому в дружини першу, єдину кохану. Однак те не принесло йому щастя. "Чому?" — знов спитаєте ви, так от я вам відповім: та з тієї простої причини, що кохання помирає відразу ж по одруженні — відразу ж, чуєте, ха-ха-ха, вмить. І так буває завжди. То ж то й воно — не можна одружуватися з жінкою, якої жадаєш; а якщо, бува, хтось один-єдиний раз і звабиться тією триклятою оманою, то відразу ж по одруженні його кохання помре. Воно завше видається не таким, як є. І тоді чоловік змушений шукати якогось іншого, нового кохання, поміркованішого, такого, що не помирає від життєвих змін. Ну й мудро, скажу вам, облаштована природа, коли людина так прекрасно все витримує. Гляньте лишень на мене.