Він кладе перо на стіл і відкидається назад. Ну от, крапка, кінець. Перед ним лежала книга, списані стоси паперу, дев'ять місяців праці. Його поймає тепле почуття задоволення тим, що твір завершено. І поки він сидить і дивиться у вікно, за яким сіріє день, в голові знов щось гупає й гуде, і його душа працює далі. Він відчуває піднесення, його розум немов опиняється в занедбаному глухому саду, де парує земля.
Він якимось загадковим робом потрапив у глибоку, мертвецьку долину, де немає ознак життя. Ген удалині, самотній і всіма забутий, грає орган. Він підходить ближче і оглядає його: орган стікає кров'ю, кров цебенить у нього з одного боку, а він собі грає. Потім він доходить до майдану. Той нагадує пустелю, там не видно жодного дерева й не чути жодного звуку, — пустельний майдан та й годі. Одначе на піску помітно людські сліди, а повітря й досі ніби насичене останніми словами, сказаними тими, хто зовсім недавно звідси вибрався. Його охоплює якесь особливе відчуття, ті слова, які ще витають у повітрі понад майданом, нагонять на нього страху, насідають на нього й тиснуть. Він одганяє їх від себе, а вони знов лізуть, то не слова, то старці, купа танцюючих старців; тепер він їх бачить. Навіщо вони танцюють і чому, танцюючи, не отримують ні краплі радості? Від тієї купи старців повіває зимним вітром, вони його не бачать, вони незрячі, а коли він їх гукає, вони його не чують, бо мертві. Він прямує на схід, до сонця, і дістається до гори. Чийсь голос гукає: "Ти стоїш біля гори?" "Атож, — відповідає він, — я стою біля гори". Тоді той голос каже: "Це не гора, це моя нога; я лежу зв'язаний у Всевишньому царстві, йди сюди і звільни мене!" І він рушає до Всевишнього царства. Біля мосту його підстерігає чоловік, що збирає тіні; він весь із мускусу. Його охоплює крижаний жах від одного вигляду того чоловіка, що норовить заграбастати його тінь. Він плює на нього й погрожує йому стисненими кулаками, та чоловік стоїть непорушно й очікує. "Вернися!" — кричить позад нього чийсь голос. Він обертається й бачить, що по дорозі котиться голова й показує, куди йому йти. То людська голова, і раз по раз на ній з'являється тиха й мовчазна усмішка. Він іде за нею. Вона котиться днями й ночами, а він іде слідом; на морському узбережжі вона западає крізь землю і зникає. Він заходить в море і пірнає. Опинившись біля здоровецької брами, він надибує там велику ходячу рибу. На шиї у неї грива, і вона по-собачому наближається до нього. За тою рибою стоїть Вікторія. Він простягає до неї руки, на ній немає ані сорочини, вона усміхається йому, а вихор куйовдить їй коси. Тоді він гукає її, сам чує свій крик… і прокидається.
Юганнес схоплюється і підходить до вікна. Уже майже розвиднілося, а в маленькому люстерку, причепленому на лутці вікна, помічає свої почервонілі скроні. Він гасить лампу й при сірому вранішньому світлі ще раз перечитує останні сторінки своєї книги. Потім лягає на ліжко.
Пополудні того самого дня Юганнес заплатив за помешкання, здав рукопис і покинув місто. Він від'їхав за кордон, ніхто не знав куди.
VI
Велика книга вийшла друком;[iv] у ній немов у якомусь королівстві, кипів маленький бурхливий світ настроїв, голосів та химер. Її продавали, читали і відкладали вбік. Минуло кілька місяців, і восени Юганнес опублікував нову книгу. Ну й що ж? Його ім'я не сходило з людських вуст, він здобув шалений успіх, та нова книга була написана бозна-де, вдалині від батьківщини і вийшла встояна й міцна, як вино.
Любі читачі, там оповідається про Дідеріка та Іселіну.[v] Писалося то благодатної пори, в дні несуттєвої журби, коли все можна було легко переносити, писалося з щонайтеплішою прихильністю до Дідеріка, якого Бог уразив коханням.
Юганнес був на чужині, ніхто не знав де. І минуло більше року, перш ніж хто-небудь про те довідався.
— Здається, хтось стукає у двері? — якогось вечора питає старий мірошник.
Вони з дружиною прислухаються і примовкають.
— Ні, ніхто, — каже вона згодом. — Десята година, вже майже ніч.
Минає кілька хвилин.
Тоді в двері стукають намогливо й рішуче, так ніби комусь довелося збиратися з духом, щоб на те зважитися. Мірошник відчиняє. На порозі стоїть панна з Замку.
— Не бійтеся, це всього-на-всього я, — соромливо усміхаючись, каже вона.
Панна заходить до хати. Їй підсовують стільця, та вона не сідає. На голові в неї сама шаль, а на ногах зграбні відкриті черевички, хоча ще не весніє й дороги розвезені.
— Я просто хотіла попередити вас, що навесні приїздить лейтенант, — каже вона. — Лейтенант, мій наречений. 1 може, йому заманеться постріляти тут вальдшнепів. То я хотіла попередити вас про те, щоб ви не злякалися.
Мірошник та його дружина здивовано дивляться на панну з Замку. Досі, коли Замкові гості вибиралися полювати в лісах і на луках, їх ніхто ніколи про те не попереджав. Вони їй лагідно подякували, мовляв, то так мило з її боку.
Вікторія знов повертається до дверей.
— Оце і все, що я хотіла. Мені подумалось, що ви люди старі, тож не завадить вас попередити.
Мірошник відповідає:
— Все, що панна хотіла! І задля цього ви, панно, промочили такі зграбні черевички?
— Та ні, дорога суха, — коротко відповідає вона. — Я однак прогулювалась. Добраніч.
— Добраніч.
Вона підіймає клямку й виходить. Обернувшись у дверях, вона питає:
— До речі… що чути від Юганнеса?
— Нічого не чути, дякуємо, що цікавитесь. Анічогісінько.
— Певно, він скоро приїде. Я думала, що ви мали якусь вістку.
— Ні, з торішньої весни нічого не було. Юганнес, либонь, десь на чужині.
— Атож, на чужині. Йому там добре. Він пише в своїй книжці, що переживає дні несуттєвої журби. Тож, мабуть, йому ведеться непогано.
— О так, дай Боже. Ми його чекаємо; але він нам не пише, нікому не пише. Ми просто його чекаємо.
— Мабуть, йому краще там, де він є, якщо журба його така несуттєва. Атож, він те описував. Мені лише хотілося дізнатися, чи приїде він навесні додому. Ще раз добраніч.
— Добраніч.
Мірошник та його дружина вийшли за нею надвір. Вони бачили, як вона повернула до Замку, високо тримаючи голову й ступаючи зграбними черевичками по калюжах та ковбанях.