Вікторія

Сторінка 21 з 26

Кнут Гамсун

Нажаханий старий мірошник скрикнув.

Господар Замку повертає голову й дивиться у віконце. Нараз він схоплюється з місця, підскакує до самого віконця, зупиняється там і вилуплює очі. У тому погляді повно невимовної муки. Його рота спотворює страховидна гримаса, і він у безмовній погрозі простягає до віконця стиснені в кулаки руки; врешті-решт він починає погрожувати лише однією рукою, задкуючи в глиб підвалу. Тоді натикається на стілець, свічка перевертається. 1 враз спалахує несамовите полум'я.

Мірошник з криком вибігає надвір. Якусь мить він, цілком утративши від жаху здоровий глузд, метається обійстям, не в змозі нічого придумати. Він підбігає до підвального віконця, вибиває шибку і репетує на все горло; тоді нагинається донизу, хапається за ґрати і трясе ними так, що розхитує і зриває геть.

Аж тут він чує з підвалу голос — не голос, а стогін, схожий на стогін мерця з-під землі; почувши його двічі, він відсахується од вікна, мчить обійстям і спускається на дорогу, що веде додому. Він навіть боїться оглянутись.

Коли ж за якийсь час він повернувся туди з Юганнесом, цілий Замок — давня велична дерев'яна будівля — був охоплений полум'ям до самого неба. З пристані прибігло ще кількоро людей, але й вони вже нічого не могли вдіяти. Все згоріло дотла.

Проте мірошник мовчав, як могила.

XI

Якщо комусь цікаво, що таке кохання, то нехай знає — це всього-на-всього вітер, що, пошумівши в трояндах, вщухає. Але часто воно, як той невигубний карб, з яким проживаєш усе життя до самої смерті. Бог створив безліч різновидів кохання і пильнував, чи воно є, чи зникає.

Йдуть дорогою дві матері й гомонять. Одна вбрана в світло-блакитну сукню, бо її коханий вернувся додому з мандрів. Друга — вся в жалобі. Вона мала трьох дочок, двох чорнявих, а третю біляву, і білява померла. Те сталося десять років тому, аж десять років тому, а мати ще й досі носить по ній жалобу.

— Що за чудова днина! — вигукує мати в світло-блакитній сукні і сплескує в долоні. — Мене захмеляє тепло, мене п'янить кохання, в мені по вінця щастя. Я ладна роздягнутись догола просто на дорозі, простягнути руки до сонця і цілувати його.

Та мати, що в жалобі, мовчить, — не усміхається і не відповідає.

— Ти все ще журишся за своєю дівчинкою? — душевно питає та, що в блакитному. — Хіба від її смерті не минуло десяти років?

Жінка в жалобі відповідає:

— Минуло. Зараз їй би було п'ятнадцять.

Тоді та, що в блакитному, намагається її втішити й каже:

— Але ж у тебе є інші дочки, ти маєш іще двох.

Жінка в жалобі ридає:

— Так, але жодна з них не білява. Небіжчиця була світла, як день.

1 обидві матері прощаються і йдуть кожна своєю дорогою, кожна зі своїм коханням…

Одначе в кожної з тих двох чорнявих доньок теж своє кохання, і кохали вони одного й того ж чоловіка.

Якось він прийшов до старшої і каже:

— Хочу попросити у вас доброї поради, бо я кохаю вашу сестру. Вчора я її зрадив, вона заскочила мене зненацька, коли я цілував у передпокої вашу покоївку; вона злегка зойкнула, схлипнула і пройшла мимо. Що мені тепер робити? Я кохаю вашу сестру, поговоріть з нею, ради Бога, й допоможіть мені!

Старша сестра зблідла й схопилася за серце; правда, вона усміхнулась, ніби благословила його, й відповіла:

— Я допоможу вам.

Наступного дня він пішов до молодшої, упав перед нею навколішки й освідчився в коханні.

Вона обвела його зверхнім поглядом і відповіла:

— На жаль, у мене не водиться більше десяти крон, якщо вам це на думці. Але підіть до моєї сестри, вона має більше.

І вона з погордою покинула його на самоті.

А зайшовши до своєї кімнати, вона впала долілиць, заламуючи від кохання руки.

Стоїть зима, на вулиці холод, туман, пороша й вітер. Юганнес знов у місті, в колишньому своєму помешканні, де чути, як у дерев'яну стіну шкребуться тополі, і де він не раз вітав зі свого вікна світанок нового дня. Сонця тепер немає.

Його весь час поглинала робота, ті великі аркуші паперу, які він списував і яких ставало дедалі більше в міру того, як він переживав зиму. Там відбилася низка пригод зі світу його фантазії, породженої у безмежну, яснозору ніч.

Одначе дні випадали неоднакові, гарні чергувалися з поганими, а іноді, коли він поринав у роботу з головою, його ні сіло ні впало зачіпала за живе якась думка, слово, чиїсь очі з минулого, вмить опановуючи його настроєм. Тоді він підводився і снував по кімнаті від стіни до стіни; таке з ним траплялося часто, він аж вичовгав на підлозі білий слід, який щодня ставав усе біліший та біліший…

"Зараз, коли я не здатен працювати, не здатен думати, не здатен очуматися від спогадів, мені треба сісти й записати свої переживання однієї ночі. Любий читачу, сьогодні в мене страшенно нездалий день. Надворі мете сніг, вулицею майже ніхто не їздить, все таке сумне, і моя душа схожа на жахливу пустку. Я прогулявся вулицею, а тоді кілька годин никав по кімнаті, намагаючись трішки себе опанувати. Та ось минув полудень, а мені не попустило. Я мав би зігрітися, а не бути холодним і блідим, як згаслий день. Любий читачу, оце в такому стані я спробую описати одну ясну, зворушливу ніч. Оскільки робота змусить мене вгамуватися, то, може, через кілька годин до мене знов повернеться радість…"

Аж тут хтось стукає у двері, й до кімнати заходить Камілла Сейєр — його молодюсінька наречена, з якою він таємно заручився. Він відкладає перо й підводиться. Обоє, усміхаючись, вітаються.

— Ти не питаєш мене про бал, — одразу ж каже вона й падає в крісло. — Я перетанцювала геть усі танці. То тривало до третьої ночі. Я танцювала з Річмондом.

— Який я тобі, Камілло, вдячний, що ти прийшла. Мені дуже сумно, а ти така радісна; це мене розважить, стривай, а в чому ти була на балу?

— В червоному, в чому ж іще. Господи, я не пам'ятаю, та, здається, я базікала за десятьох і багато сміялась. Там було страшенно цікаво. Атож, я була в червоній сукні без рукавів, без жодного натяку на рукава. Річмонд виконує дипломатичну місію в Лондоні.

— Ти ба.

— Його батьки англійці, але він народився тут. Що це в тебе з очима? Які вони червоні! Ти плакав?

— Ні, — відповідає він і сміється, — то я утуплював їх у свої пригоди, де хтозна-скільки сонця. Камілло, якщо ти й справді прагнеш бути чемною дівчинкою, то не шматуй того паперу на клапті, що ти щойно пошматувала.