— Добраніч, — відповідає він.
Вулиця, холодна й сіра, тягнулася містом угору; вона була схожа на піщаний пасок, на пішу дорогу без кінця-краю. Він надибав хлопчину, що продавав несвіжі прив'ялі троянди; гукнувши його, він узяв у нього одну троянду, ткнув хлопчині п'ятикронову золоту монетку й пішов далі. Скоро він побачив купку дітвори, що бавилася біля воріт. Хлоп'я років десяти сидить собі тихенько й дивиться: старечими блакитними очима стежить за грою, в нього запалі щоки, чотирикутне підборіддя, а поверх голови — полотняний кашкетик. Власне, підкладка від кашкетика. Хлопчик був у перуці, бо хворе волосся знівечило ту голову назавжди. Його душа, либонь, теж безповоротно прив'яла.
Все то впало йому в око, хоча він не мав жодного чіткого уявлення, на якому краю міста він перебував, і не відав, куди йшов. А тут ще почався й дощ, він не зважав на нього й не розгортав парасолі, дарма що цілий день з нею носився.
Коли зрештою він дістався до якогось скверу, то пішов і сів на лавку. Дощ припустив ще дужче, він мимоволі розгорнув парасолю і так і сидів. Небавом його огорнула нездоланна дрімота, розум затуманився, він заплющив очі, почав куняти й заснув.
Трохи перегодом його збудила розмова якихось людей, що минали лавку. Він підвівся й поплентався далі. У нього в голові прояснилося, він згадав, що сталося, згадав усі події, навіть хлопчика, якому він тицьнув за троянду п'ять крон. Він уявив собі, який захват відчула та мала людинка, коли виявила між своїми шилінгами чудернацьку монету, не якихось там двадцять п'ять ере, а п'ять крон золотом. Бог на поміч!
А тих решту дітей, очевидно, прогнав дощ, і вони бавляться далі в підворітті, грають "у класа", перекидаються кулями. А спотворений десятилітній дідок сидить і дивиться. Хтозна, може, він сидів і чимось тішився, може, в нього в кімнатчині, що міститься із чорного ходу, є лялька, якась маріонетка чи дзиґа. Він, може, не все в житті втратив, у його прив'ялій душі ще жевріло сподівання.
Попереду на дорозі несподівано випірнула тендітна жіноча постать. Здригнувшись, він зупиняється. Ні, він тієї панни не знав. Вона вийшла з провулку і майже бігла, парасолі в неї не було, хоч дощ тюжив не вщухаючи. Він наздогнав її, зиркнув на неї і пройшов мимо. Яка вона худесенька та юна! Вона змокне й застудиться, а він боявся підійти до неї ближче. Потім він згорнув свою парасолю, щоб та панна мокла не сама. Коли він дістався додому, було вже за північ.
На його столі лежав якийсь конверт, там було запрошення. Сейєри будуть раді, якщо він завітає до них завтра ввечері. Побачить знайомих, між іншим — ану чи вгадає? — Вікторію, панянку із Замку. Щиро вітають.
Він заснув у кріслі. Десь годин за дві він прокинувся від того, що змерз. Напівпробурканий, напівсонний, перемерзлий, стомлений невдалим днем, він сів до столу з наміром відповісти на те запрошення, якого не волів приймати.
Він написав відповідь і поніс конверта до поштової скриньки. Раптом йому спало на думку, що запрошена й Вікторія. Ага, a вона про те й словом не обмовилась, вона боялася, що він захоче прийти, їй було не до шмиги мати з ним щось спільне при сторонніх.
Він шматує свого листа на дрібні клапті, пише нового й дякує, — він прийде. Від хвилювання в нього тремтить рука, його охоплює якась по-чудернацьки радісна злість. Чого б йому й не піти? З якого це дива йому ховатися? Годі.
Його всього проймає нестямне хвилювання. Одним махом він зриває кілька аркушів з настінного календаря і переміщається в часі на тиждень наперед. Він уявляє собі, яку радість він тоді матиме і аж нетямиться від захвату, йому хочеться скористатись цією хвилиною, хочеться викурити люльку, сісти в крісло й позловтішатися. Люлька забита повністю, він марно шукає ножа або хоч якогось шкребка й раптом висмикує з годинника одну стрілку, щоб почистити нею люльку. Йому приємно дивитися на пошкодженого годинника, в душі він із того посміюється, пильно роздивляючись довкола, чи не можна ще чогось вивести з ладу.
Час минає. Урешті-решт він, удягнений, як був, у все мокре, кидається на ліжко й засинає.
Коли він прокинувся, день був у розповні. Дощ і досі не пересівся, на вулицях стояли калюжі. В голові в нього панувала плутанина, рештки снів перемішалися з вчорашніми подіями, жару він не відчував, навпаки — його лихоманка минулася, на нього війнуло прохолодою, ніби він цілу ніч блукав задушливим лісом, а тепер опинився близько біля води.
Хтось постукав, поштар вносить йому листа. Він розгортає його, впивається очима, читає і силкується щось зрозуміти. Прислала того листа Вікторія. Власне, то записка, якихось піваркушика: вона забула сказати йому, що збиралась ввечері до Сейєрів; їй хотілося б його там побачити і остаточно з ним порозумітися, їй хотілося б попросити його, щоб він її забув і повівся по-чоловічому. Нехай вибачає за нікудишній папір. Щире вітання.
Він подався в місто, поїв, повернувся додому й написав нарешті Сейєрам відмову: мовляв, він не може прийти, він хотів би завітати до них, скажімо, завтра ввечері.
Він зараз же надав того листа посильному.
V
Надійшла осінь, Вікторія поїхала додому, а на глухій вуличці, як і раніше, лишилися будинки й тиша. У Юганнесовому помешканні ночами горіло світло. Воно займалося ввечері з зірками, а гасло тоді, як надворі починало сіріти. Він наполегливо працював — писав свою велику книгу.
Збігали тижні та місяці, він був сам і не шукав жодного товариства, до Сейєрів він більше не навідувався. Часто його уява, затіваючи з ним кепську гру, втелющувала до книжки сторонні вигадки, які йому згодом доводилося викреслювати й відкидати геть. Це дуже гальмувало йому роботу. Якийсь раптовий шум у нічній тиші, гуркіт брички на вулиці давали його думці поштовх і збивали її зі свого шляху.
Геть з дороги від тієї брички, пильнуйся!
Навіщо? Власне кажучи, задля чого треба було пильнуватися тієї брички? Вона проїхала мимо, нині вона, либонь, вже десь на розі. Може, там стоїть якийсь чоловік — без пальта, без кашкета: стоїть, подавшися вперед і підставивши голову до брички, і воліє, щоб його переїхали, навіки скалічили, вбили. Чоловік хоче померти, то його проблема. Він уже не зашпилює ґудзиків на своїй сорочці й не зашнуровує вранці своїх черевиків, він ходить розхристаний, у нього оголені худі груди; він ладен померти… Якийсь чоловік лежав, дихаючи на ладан, тож написав товаришеві листа, так собі — записку з невеличким проханням. Після чоловікової смерті лишився лист. Там стояло число й підпис, він був написаний великими та малими літерами, хоча той, хто писав, мав десь за годину померти. То було дуже дивно. Він навіть поставив під своїм іменем звичну карлючку. А за годину вже й помер… А то ще один чоловік. Він лежить сам у кімнатчині з дерев'яними панелями, пофарбованими в блакитний колір. Що тоді? Нічого. У цілому широкому світі він саме той, хто мусить нині померти. То його захоплює; він думає про те до знемоги. Він бачить, що вже вечір, що дзиґарі на стіні показують восьму, і він не розуміє, чого вони не б'ють. Дзиґарі не б'ють. Уже кілька хвилин по восьмій, а вони й далі цокають, але не б'ють. Сердега, його мозок уже почав засинати, дзиґарі вибили восьму, а він того й не помітив. Потім він проштрикує дірку в портреті своєї матері, який висить на стіні, бо що йому вже до того потрета й навіщо його лишати цілим, якщо він помре? Його стомлені очі падають на горщик квітів, який стоїть на столі, й він, простягнувши руку, повільно й виважено скидає чималого горщика з квітами додолу, й той розбивається вщент. Навіщо йому тут стояти цілим? Потім він жбурляє свого бурштинового мундштука за вікно. На біса він йому тепер? Для нього ясно, як божий день, що після себе він нічого не має лишити. І за тиждень чоловік помер…