Алан нічого не сказав, але з його поведінки я зрозумів, що відтепер він, очевидно, цілком простив собі свій вчинок у домі Клюні; він знову заломив набакир свого капелюха і йшов, весело насвистуючи пісеньки й скоса позираючи на мене із задирливою посмішкою.
На третю ніч ми мали перетнути західну частину округи Балкіддер. Ніч зайшла ясна й холодна, в повітрі відчувався морозець; віяв північний вітер, що розігнав хмари й відкрив яскраві зорі. Струмки, як і раніше, були переповнені водою і з гуркотом проривалися поміж скелями; однак я помітив, що Алан більше не думав про Водяника і був у піднесеному настрої. Та для мене зміна погоди прийшла надто пізно. Я так довго пробув у багнюці, що, як сказано в Біблії, навіть одяг мій "бридив мене". Я смертельно стомився, я був тяжко хворий, відчував біль у всьому тілі, мене морозило; холодний вітер проймав наскрізь, а від його завивання ставало моторошно. В такому жалюгідому стані я мусив ще й терпіти присікування свого товариша. Він дуже багато говорив і завжди звертався до мене глумливо, називаючи не інакше, як вігом.
-Ось, — зловтішався він, — ось вам чудова нагода плигнути, любий вігу! Я знаю, що ви добрий плигун! — і таке інше. Все це говорилось глумливим тоном і з глузливим виразом обличчя.
Я розумів, що сам, а не хтось інший, винен у цьому, але був у надто жалюгідному стані, щоб іще й каятись. Я почував, що мені вже недовго лишилося плентатись, що незабаром доведеться лягти й померти в цих мокрих горах, як вівці або лисиці, і мої кістки білітимуть тут, як кістки дикого звіра. Можливо, я міркував дуже легковажно, але думка про таку смерть почала мені подобатись. Я став пишатися тим, що помру самотньо в пустелі й дикі орли кружлятимуть наді мною в останні хвилини. ,Алан тоді пошкодує, — думав я. —Коли я помру, він пригадає, скільки завдячує мені, і згадка ця буде для нього мукою". Так я йшов і розмірковував, наче хворий, недоумкуватий і бездушний школяр, розпалюючи в собі злобу проти свого ближнього, тоді як мені слід було б упасти на коліна й благати Бога про милосердя. На кожну Аланову насмішку я втішав себе. "Що ж, глузуйте, — думав я. — В мене є напоготові ще краща відплата; коли я [306] ляжу і вмру, моя смерть буде для вас все одно що ляпас в обличчя. О, яка помста! Ах, як ви будете шкодувати за своєю невдячністю і жорстокістю!"
Тим часом я почувався дедалі гірше й гірше. Одного разу я впав — ноги просто згиналися піді мною — і це на якусь мить вразило Алана; але я так швидко підвівся й пішов далі, буцімто нічого й не сталося, що він одразу ж забув про цей випадок. Мене кидало то в жар, то в холод. В боці кололо нестерпно. Нарешті я відчув, що не можу рухатись далі, і разом з тим у мене раптом з'явилося бажання зачепити Алана, дати вихід своєму гнівові й швидше вмерти. Він щойно назвав мене "вігом". Я зупинився.
— Містере Стюарт, — сказав я голосом, що дрижав, як струна, — ви старший за мене і повинні вміти поводитись. Невже ви вважаєте розумним чи дотепним докоряти мені моїми політичними поглядами? Я гадав, що коли джентльмени сперечаються, то роблять це ввічливо; якби я не думав так, то зумів би поглузувати краще, ніж ви.
Алан зупинився і став навпроти мене, схиливши набік голову й засунувши руки в кишені штанів. Його капелюх був заломлений набакир. Він слухав, злостиво посміхаючись, —це я розгледів при світлі зірок; а коли я закінчив, він почав насвистувати якобітську пісню. Цю пісню склали, щоб висміяти генерала Копа, розбитого біля Престонпенса:
Гей, Джонні Копе, ти іще живий,
І барабан твій кличе ще на бій?
Мені спало на думку, що в той день, коли відбулася ця битва, Алан боровся на боці короля.
— Чому ви насвистуєте саме цю пісню, містере Стюарт? —спитав я. — Може, для того, щоб нагадати мені, що вас бито з обох боків?
Пісня завмерла на Аланових губах.
— Девіде! — обурився він.
— Пора кінчати з таким вашим поводженням, — вів я далі. — Я хочу сказати, що з цієї хвилини ви будете ввічливо висловлюватися про мого короля і моїх добрих друзів Кемблів.
— Я Стюарт... — почав був Алан.
— О-о! — перебив я його. — Я знаю, що ви маєте королівське ім'я. Однак годилось би вам пам'ятати, що відтоді, як я потрапив на Верховину, мені доводилось бачити багатьох, хто має це ім'я. І найкраще, що я можу про них сказати, — їм не завадило б помитись. [307]
— Ви розумієте, що ображаєте мене? — майже прошепотів Алан.
— Даруйте, — знову перебив я його, — але я ще не закінчив. Якщо вам не подобається ця проповідь, то ще менше сподобається її кінець. За вами ганялися дорослі люди з моєї партії, а ви мстите неповнолітньому юнакові. По-моєму, це жалюгідна розвага. Вас били і віги, і Кембли, ви тікали від них, як заєць. Вам годиться з повагою говорити про них.
Алан стояв непорушно, і тільки поли плаща ляскали на вітрі в нього за спиною.
— Шкода, — нарешті промовив він. — Ви сказали такі речі, які не можна залишити без уваги.
— А я ніколи й не просив вас про це, — відказав я. — Я готовий, як і ви.
— Готові? — перепитав він.
— Готовий! Я не такий хвалько, як деякі мої знайомі. Нападайте! — І, вихопивши шпагу, я став у позицію, як навчав мене цього сам Алан.
— Девіде! — закричав він. — Ви з глузду з'їхали? Я не можу нападати на вас! Адже це буде просто вбивство.
— Що ви й мали на меті, коли ображали мене, — кинув я.
— Ваша правда! — вигукнув Алан і якусь мить стояв, збентежено чухаючи потилицю. — Чистісінька правда! — ще раз вигукнув він і витяг шпагу з піхов. Та перше ніж я встиг доторкнутися до неї своєю шпагою, він відкинув її геть і впав на землю. — Ні, ні, — стогнав він, — ні, ні... я не можу, не можу.
Останні рештки мого гніву зникли, і я відчув себе всього-на-всього хворим, нещасним пустим хлопчиськом, який сам дивувався скоєному. Я віддав би весь світ, щоб повернути свої слова назад. Та сказаного не повернеш. Я згадав Аланову доброту й хоробрість у минулому, згадав, як він терпляче допомагав мені й підбадьорював мене в найтяжчі дні наших поневірянь; потім мені пригадалися мої власні образи, і я зрозумів, що назавжди втратив цього відважного друга. Кволість, яка валила мене з ніг, подвоїлась, гострий біль стримів у боці, ніби лезо меча. Мені здалося, що я непритомнію і зараз упаду.