Нарешті він опинився ніби в будуарі, що його тьмяно освітлювали вікна з кольоровими шибками. Над дверима красувалися вирізані з дерева трилисники; за балюстрадою — три пурпурові матраци, що правили за диван, а на них валялася люлька платинового кальяну. Над каміном замість дзеркала була пірамідальна етажерка, а на її поличках — ціла колекція дивовиж: старовинний срібний годинник, застібки із самоцвітами, нефритові ґудзики, емалі, кумедні статуетки, візантійський образок Богоматері в ризі з позолоченого срібла — все це в золотистих сутінках зливалося з голубуватим килимом, з перламутровим відблиском табуретів, з рудуватими стінами, оббитими коричневою шкірою. По кутках на тумбочках стояли бронзові вази з пучками квітів, що сповнювали повітря важкими пахощами.
З'явилася Розанетта в рожевій атласній курточці, в білих кашемірових шароварах, з піастровим намистом і в червоній шапочці, оповитій віткою ясмину.
Фредерік сторопів із подиву, оговтавшись, він сказав, що приніс "прошене", і простяг їй банкноту.
Вона спантеличено втупилась в нього; він тримав асигнацію, не знаючи, де її покласти.
— Та беріть же!
Вона вхопила її й кинула на диван.
— Ви дуже люб'язні.
Гроші були потрібні на сплату щорічної суми за ділянку землі в Бельвю. Фредеріка вразила така безцеремонність. Зрештою, тим краще! Це помста за минуле.
— Сідайте! — сказала вона. — Сюди, ближче. — І почала серйозним тоном: — Найперше я мушу подякувати вам, дорогий мій: ви задля мене ризикували життям.
— Пусте!
— Та ну! Це так чудово!
Від вдячності Капітанші Фредерік почувався ніяково, бо вона, певно, думала, що бився він тільки через Арну, який, і сам гадаючи так, похвалився тим коханці.
"А може, вона глузує з мене", — подумав Фредерік.
Тут йому робити було нічого, і, посилаючись на ділове побачення, він устав.
— Ні! Ні! Побудьте ще!
Він знову сів і похвалив її костюм.
Вона скрушно відповіла:
— Князь любить, щоб я так одягалась. А ще треба курити із оцих мудрацій, — додала Розанетта, показуючи на кальян. — Може, попробуємо? Бажаєте?
Принесли вогню; трубка з червоної латуні розігрівалася повільно, і Розанетта нетерпляче затупотіла ногами. Потім її опанувала якась млявість, і вона лежала на дивані непорушно, підклавши подушку під руку, трохи вигнувшись, одну ногу підібгала, а другу витягла зовсім прямо. Довга гадюка з червоного сап'яну, що, скрутившись кільцями, лежала долі, оповила її руку. Розанетта піднесла до губів бурштинового цибуха і, примруживши очі, дивилася на Фредеріка крізь дим, що клубочився над нею. З кожним подихом здіймалися й опускалися її груди, і тоді в кальяні булькала вода, а вона шептала:
— Любе хлоп'я! Бідолаха!
Фредерік намагався знайти якусь приємну тему, і йому спала на думку Ватназ.
Він сказав, що вона видалась йому досить елегантною.
— Ще б пак! — озвалася Розанетта. — Все її щастя — в мені!
Їхня розмова була така вривчаста, що вона не додала до цього жодного слова.
Обоє відчували якусь вимушеність, між ними стояло щось на заваді. Розанетта й справді вважала себе причиною дуелі, і це тішило її себелюбство. Вона була дуже здивована, що він не поспішив до неї похвалитися своєю перемогою, — тому, щоб змусити його прийти, вигадала, що їй потрібні п'ятсот франків. Чому ж Фредерік у винагороду не просить ласки? То була витонченість, яка надзвичайно захоплювала її; і вона в сердечному пориві сказала йому:
— Хочете, поїдемо з нами на морські купання?
— З ким це — з нами?
— Зі мною і моїм гусаком; як у давніх комедіях, я відрекомендую вас моїм двоюрідним братом.
— Красненько дякую!
— Ну, тоді найміть собі помешкання по сусідству з нами.
Сама думка ховатися перед багатою людиною видалась йому принизливою.
— Ні! Це неможливо.
— Ваша воля!
Розанетта відвернулась, на очах у неї бриніли сльози. Фредерік помітив їх і, щоб висловити їй співчуття, сказав, що він щасливий бачити, якого вона нарешті досягла добробуту.
Вона знизала плечима. Хто ж завдав їй прикрощів? Чи, може, її не люблять?
— О ні! Мене завжди кохають! — І додала — Дивлячись яким коханням.
Нарікаючи на те, що вона "задихається від спеки", Капітанша скинула куртину, залишилась у самій тільки шовковій сорочці і, схиливши голову на плече, прибрала пози рабині-спокусниці.
Егоїстові, не такому розважливому, й на думку не спало б, що може надійти віконт де Комен чи ще хто-небудь. Та Фредерік був уже не раз ошуканий цими поглядами, і йому не хотілося зазнавати нових принижень.
Розанетті кортіло дізнатися, з ким він підтримує знайомство, як розважається; вона розпитала навіть про його справи й запропонувала йому позичити грошей, якщо є в тому потреба. Фредерік не стерпів і взяв капелюха.
— Ну, дорога, бажаю втіхи! Бувайте!
Вона витріщилась на нього, потім сухо сказала:
— Бувайте!
Він знову перейшов жовту вітальню й другий передпокій. Там, на столі, між вазою з візитними картками та чорнильницею, стояла срібна різьблена скринька. То була власність пані Арну! І він відчув замилування і водночас ганьбу за таке блюзнірство. Йому захотілося торкнутися до скриньки, відкрити її. Він боявся, що це можуть помітити, і пройшов повз неї.
Фредерік залишився доброчесним. Він не поїхав до Арну.
Він послав лакея купити статуетки двох негрів, давши йому всі необхідні вказівки, і пакунок того ж таки вечора було вислано до Ножана. Другого дня, йдучи до Делор'є, він на розі вулиці Вів'єн і бульвару зіткнувся лице в лице з пані Арну.
Першим їхнім рухом було повернути назад, потім на їхніх устах з'явилася одна й та сама усмішка, і вони підійшли одне до одного. Хвилину обоє мовчали.
Вся вона була осяяна сонцем, і її овальне лице, довгі брови, чорна мереживна шаль, що вкривала їй плечі, її сукня переливного шовку, пучок фіалок на капелюшику — все здалося йому надзвичайно чарівним. Її прекрасні очі випромінювали безмірну ніжність, і Фредерік навмання пробелькотів перші-ліпші слова, що прийшли йому в голову:
— Як мається Арну?
— Дякую!
— А діти?
— Дуже добре!
— О, яка чудова погода, правда ж?
— Атож. Чудова!
— Ви за покупками?
— Так. — І, повільно схиливши голову, сказала: — Прощайте!
Вона не простягнула йому руки, не мовила жодного ласкавого слова, навіть не запросила заходити — ну та все одно! Він не віддав би цієї зустрічі за найліпшу пригоду і, простуючи далі, тішився насолодою від неї.