— Але ж це жахливо! — вигукнула дружина одного префекта.
Всі інші мовчали, трохи налякані, немовби почули свистіння куль. Пані Дамбрез погойдувалась у своїм кріслі й, усміхаючись, слухала Фредеріка.
Якийсь промисловець, колишній карбонарій, пробував довести йому, що Орлеанський дім — прекрасна сім'я; щоправда, трапляються зловживання…
— Ну й що?
— Та не слід говорити про них, дорогий мій! Коли б ви знали, як шкідливо відбивається на справах увесь цей галас опозиціонерів!
— Чхав я на справи! — відрубав Фредерік.
Його обурювали ці спорохнявілі дідугани, і, запалений хоробрістю, яка інколи пориває найполохливіших, він накинувся на фінансистів, на депутатів, на уряд, на королів, почав захищати арабів і наговорив багато дурниць. Дехто іронічно підбадьорював його: "Отак, отак! Давайте далі!" — тим часом як інші буркотіли: "До біса! Ну й завзяття!" Нарешті він вирішив, що тепер пристойно буде піти, і, коли вже виходив, пан Дамбрез, натякаючи на місце секретаря, сказав йому:
— Ще нічого не вирішено! Але поспішіть!
А пані Дамбрез додала:
— До скорого, правда ж?
Фредерік сприйняв їхні прощальні слова за глузи. Він постановив собі ніколи не вертатися в цей дім, не відвідувати більше цих людей. Він гадав, що образив їх, бо не знав, який великий запас байдужості має цей світ. Особливо обурювали його жінки. Жодна не підтримала його бодай співчутливим поглядом. Могли б його слова хоч трохи збентежити їх! Що ж до пані Дамбрез, то в ній він убачав якесь томління і воднораз сухість, що не давала змоги розгадати її до кінця. Чи має вона полюбовника? Що він за один? Дипломат чи хто-небудь інший? Невже Мартінон? Не може бути! А проте Мартінон будив у нім щось подібне до ревнощів, а вона злість, яку важко й пояснити.
Вдома, як і щовечора, чекав на нього Дюссардьє. У Фредеріка серце було переповнене, він вилив душу, і хоча скарги його були невиразні й не зовсім зрозумілі, вони засмутили прикажчика. Фредерік нарікав навіть на самітність. Дюссардьє, трохи повагавшись, запропонував навідатись до Делор'є.
Почувши адвокатове ім'я, Фредерік запалився бажанням побачитись із ним. Він глибоко відчував свою розумову відчуженість, а товариство Дюссардьє його не задовольняло. Він сказав, що здається на його розсуд.
Делор'є, відколи вони посварилися, так само відчував якусь утрату в своїм житті. Він легко пішов на дружнє примирення.
Вони обнялися й почали розмову про абищо.
Стриманість Делор'є розчулила Фредеріка, і, щоб якось виправдатися перед ним, він розказав, як позбувся п'ятнадцяти тисяч франків, промовчавши, що ті п'ятнадцять тисяч призначалися спершу для нього. Адвокат, проте, не сумнівався в тому. Фредерікова неприємність, що зміцнила упередження Делор'є проти Арну, цілком розвіяла його злість, і він більше не згадував про колишню обіцянку.
Фредерік, уведений в оману його мовчанням, подумав, що він забув про неї. Через кілька днів він спитав адвоката, чи нема якої-небудь змоги вирвати ті гроші.
Можна було б заперечити чинність попередніх заставних, звинуватити Арну в незаконному продажі, подати позов на його дружину.
— Ні! Ні! Тільки не на неї! — скрикнув Фредерік і в відповідь на наполегливі запитання колишнього клерка розповів йому правду. Делор'є не сумнівався, що друг, очевидно, з делікатності сказав не все. Така недовіра вразила його.
Проте їх по-давньому пов'язувала дружба, і бути разом становило для них таку втіху, що присутність Дюссардьє їм заважала. Під приводом, нібито в них якісь невідкладні справи, вони мало-помалу збулися його. Є люди, призначення яких правити за посередників для інших; через них переходять, як через кладку, і йдуть далі.
Фредерік перед давнім другом не крився ні з чим. Він розповів йому про кам'яновугільні копальні й Дамбрезову пропозицію. Адвокат замислився.
— Дивно! На таке місце потрібний був би хтось, добре обізнаний із правом.
— Але ж ти міг би мені помагати, — відповів Фредерік.
— Так, аякже!.. Хай йому біс! Звісно.
Цього самого тижня Фредерік показав другові материного листа.
Пані Моро картала себе, що хибно думала про пана Рока, який тепер переконливо з'ясував їй свої вчинки. Далі писала вона про його багатство і можливість для Фредеріка одружитися в майбутньому з Луїзою.
— А це було б розумно! — сказав Делор'є.
Фредерік рішуче відкинув таку можливість: крім усього, дядечко Рок — старий шахрай. На адвокатову думку, це нічого не значило.
В кінці липня ціна на північні акції з невідомої причини впала. Фредерік не продав своїх; він одразу втратив шістдесят тисяч франків. Його прибутки відчутно зменшились. Треба було скоротити витрати, або підшукати собі якесь заняття, або поліпшити становище вигідним шлюбом.
Тоді Делор'є нагадав йому про мадмуазель Рок. Нічого не заважає йому поїхати туди й самому глянути, що воно там діється. Фредерік трохи стомився; у провінції, в материнському домі, він зможе відпочити. І Фредерік поїхав.
Споглядаючи з віконця екіпажа ножанські вулиці в місячному сяйві, він поринув у спомини давноминулих днів і відчув тугу, як ті, хто по тривалих мандрах вертається додому.
У матері були всі її постійні гості: пани Гамблен, Едра і Шамбріон, родина Лебренів, "панни Оже" і, крім того, дядечко Рок, а навпроти пані Моро, за ломберним столом — Луїза. Тепер це була доросла жінка. Вона схопилася, скрикнула. Всі заметушилися. Вона заклякла на місці, і чотири свічки, що стояли на столі в срібних свічниках, надавали їй ще більшої блідості. Коли вона знову взялася за карти, рука в неї тремтіла. Її хвилювання безмірно тішило Фредеріка, чия гордість була вражена; він сказав собі: "Ну ти мене то покохаєш!" — і, винагороджуючи себе за прикрощі, яких натерпівся там, він узявся вдавати з себе парижанина, великосвітського лева, повідомляв театральні новини, розповідав анекдоти вищого товариства, почерпнуті з бульварної преси, — одне слово, геть приголомшив своїх земляків.
Другого дня пані Моро стала перед сином вихваляти Луїзині достойності, далі перелічила ліси й ферми, що мали дістатися їй. Статки пана Рока були неабиякі.
Він збив собі капітал, лихварюючи грішми пана Дамбреза; позичав тільки тим, хто міг дати добрі гарантії, і це дозволило йому допоминатися приплати чи комісійних. Позичкам, завдяки пильному наглядові, не загрожував ніякий ризик. А втім, дядечко Рок ніколи не зупинявся й перед накладанням арешту; потім він за безцінь скуповував заставлені маєтки, а пан Дамбрез, бачачи, як зростає його капітал, вважав, що справи його ведуться прекрасно.