Виховання почуттів

Сторінка 61 з 129

Гюстав Флобер

"Якщо я їй не подобаюсь, — міркував він, — нехай мене прожене! Якщо ж і вона мене воліє, хай додасть мені відваги!"

Зітхнувши, він сказав:

— Отже, ви не припускаєте, що можна любити… жінку?

Пані Арну відповіла:

— Якщо вона вільна, з нею одружуються; якщо належить іншому — йдуть собі геть.

— Виходить, щастя неможливе?

— Можливе! Але його ніколи не знаходять в ошуканстві, у тривогах і муках сумління.

— Ну й хай, якщо воно приносить божественну втіху!

— Такі спроби коштують надто дорого!

Він вирішив удатися до іронії:

— Отже, доброчинність не що інше, як боягузтво?

— Ліпше скажіть — передбачливість. Навіть для тих жінок, хто забув про обов'язок і релігію, може часом вистачити здорового розуму. Егоїзм — міцна основа цнотливості.

— Ой-ой! Які у вас обивательські погляди!

— Та я й не корчу з себе знатної дами.

В цю мить надбіг малюк.

— Мамо, підемо обідати?

— Атож, зараз!

Фредерік устав; саме з'явилася Марта.

Йому бракувало рішучості піти, і, дивлячись на пані Арну очима, сповненими благання, він мовив:

— Жінки, про яких ви говорите, певно, зовсім бездушні?

— Ні! Але вони глухі, коли потрібно!

Вона стояла на порозі спальні, а пообіч — двоє її дітей. Він уклонився, не сказавши й слова. Вона мовчки відповіла на його уклін.

Все, що він спершу відчував, — було безмежне заціпеніння. Його цілком приголомшило те, як вона дала йому зрозуміти все безглуздя його надій. Він усвідомив, що загинув, як людина, котра впала в безодню й певна: її не врятують, і вона повинна вмерти.

Все ж таки він простував, хоча й нічого не бачачи, навмання; він спотикався об каміння, збився з дороги. Зовсім близько пролунав стукіт дерев'яних черевиків; це були робітники, що верталися з ливарного заводу. Тоді він отямився.

На обрії залізничні ліхтарі провели вогняну лінію. Він прийшов на станцію перед самим відходом поїзда, пропхався в вагон і відразу заснув.

Через годину вечірні веселощі паризьких бульварів раптом відсунули його поїздку десь далеко в минуле. Він постановив бути твердим і полегшив душу, обкладаючи пані Арну лайливими словами:

"Недоумкувата гуска, дурепа, не варто більше й думати про неї!"

Вернувшись додому, він знайшов у кабінеті листа на вісім сторінок голубуватого лискучого паперу з ініціалами Р. А.

Лист починався дружніми докорами: "Що з вами, друже мій? Я зіскучилась".

Але почерк був такий жахливий, що Фредерік уже хотів викинути листа, аж раптом помітив приписку:

"Я розраховую, що взавтра ви поїдете зі мною на кінні перегони".

Що означало це запрошення? Чи не був це іще якийсь Капітаншин вибрик? Але ж не може бути, щоб отак, із доброго дива, двічі поспіль, знущатися над однією й тією самою людиною; і, захоплений цікавістю, він уважно прочитав листа.

Фредерік ледве розбирав: "Непорозуміння… піти хибною дорогою… розчарування… Бідолашні ми створіння!.. Неначе ті два потоки, що зливаються…" і т. д.

Цей стиль не пов'язувався із звичайною мовою лоретки. Які ж тут сталися переміни?

Він довго тримав у руках ті аркушики. Вони пахли ірисом, а в своєрідно виведених літерах, в неоднакових інтервалах між рядками було щось таке, що нагадувало безладдя в туалеті, яке бентежило його.

"Чому б і справді не поїхати? — подумав він нарешті. — А якщо взнає пані Арну? Ну і хай! Хай собі ревнує. Це буде помста!"

IV

Капітанша вже зібралась і чекала на нього.

— Як це мило! — сказала вона, глянувши на нього своїми чудовими очима, ніжними й веселими.

Вона зав'язала стрічки капелюшика, сіла на диван і мовчала.

– Їдемо? — сказав Фредерік.

Вона подивилася на годинника.

— Ой, ні! Не раніше, як за годину-півтори. — Цим ніби вона сама ставила межу своїй нерішучості.

Нарешті вибило призначену годину.

— А тепер andiamo, саrо тіо![7]

І вона востаннє пригладила своє волосся, дала вказівки Дельфіні.

— Чи пані до обіду вернуться?

— Чому б то? Адже ж ми пообідаємо разом де-небудь, в "Англійському кафе", де захочете!

— Гаразд!

Собачата дзявкали в неї під ногами.

— Може б, узяти їх із собою? Га?

Фредерік сам відніс їх у екіпаж. Це була велика найнята карета на пару поштових коней із кучером; на задній приступці стояв Фредеріків слуга. Капітанша, видно, була задоволена з його запобігливості; вона, лише всівшись, одразу ж спитала, чи він останнім часом бував у Арну.

— Вже цілий місяць не заходив, — відповів Фредерік.

— А я позавчора здибала його, він хотів навіть навідатися сьогодні. Та в нього всілякі там неприємності, знову якийсь процес, уже й сама не знаю, що воно. Яка химерна людина!

— Так, дуже химерна! — І Фредерік байдуже додав: — До речі, ви й досі бачитесь із… як там його зовуть? Із тим колишнім співаком… Дельмаром?

Вона сухо відповіла:

— Ні! З тим усе скінчено!

Отже, їхній розрив цілком певний. У Фредеріка з'явилася надія.

Вони ступою проїхали квартал Бреда; з нагоди неділі вулиці були безлюдні, за вікнами показувалися обличчя городян. Екіпаж поїхав швидше; на стукіт коліс оглядалися перехожі; виблискувала шкіра опущеного верха; слуга нахилився вперед, а собачата скидалися на дві горностаєві муфти, покладені на подушки одна біля одної. Фредерік похитувався на сидінні. Капітанша, усміхаючись, повертала голову то праворуч, то ліворуч.

Її солом'яний капелюшик, оправлений чорною мережкою, переливався перламутром. Капюшон бурнуса маяв на вітрі, а від сонця вона затулялася ліловою атласною парасолькою, шпичастою, немов дахівка пагоди.

— Які чудові пальчики! — сказав Фредерік, легенько взявши її другу руку, прикрашену золотим браслетом у вигляді ланцюжка. — Яка мила річ! Звідкіля вона взялась?

— О, вона в мене давно, — сказала Капітанша.

Молодик нічого не заперечив на лицемірну відповідь.

Він вважав, що краще "скористатися з випадку". Тримаючи й далі її руку, він припав до неї вустами між рукавичкою й рукавцем.

— Перестаньте, нас побачать!

— Овва! Ну й що з того?

За площею Згоди вони звернули на набережну Конферанс, а там на набережну Бійї, де в якомусь саду помітили кедр. Розанетта гадала, що Ліван у Китаї; вона сама засміялася зі свого ж таки невігластва і попросила Фредеріка давати їй уроки географії. Далі, залишивши праворуч Трокадеро, переїхали Ієнський міст і нарешті зупинилися на Марсовім полі, обіч інших екіпажів, що вже стояли біля іподрому.