І вони виграють, добродію; ось де справжній поступ! Це переможна відповідь на деякі республіканські вигуки! До складу нашої ради входять, — він дістав проект, — пер Франції, один учений — академік, інженер — генерал у відставці, все імена відомі! Подібні елементи заспокоюють боязливих акціонерів і приваблюють розумних! Товариство діставатиме державні замовлення, потім постачатиме залізниці, пароплави, металургійні підприємства, газові заводи, кухні городян. Отже, ми опалюємо, ми освітлюємо, ми проникаємо аж до найскромнішого домашнього вогнища. Але як, запитаєте ви, ми зможемо забезпечити збут? Завдяки протекційним законам, дорогий мій, а ми їх доб'ємося; то вже наш клопіт. Я, зрештою, відвертий прибічник заборонної системи! Країна над усе!
Його обрано директором, але йому бракує часу на різні дрібниці, між іншим — на складання доповідей.
— Я трохи не в злагоді з класиками, забув грецьку! Мені потрібний хто-небудь… хто зміг би викладати мої думки. — І зненацька: — Чи не хотіли б ви стати такою людиною й мати звання генерального секретаря?
Фредерік не знав, що відповісти.
— Ну? Що ж вас утримує?
Його обов'язки обмежаться складанням щорічного звіту для акціонерів. Він щодня перебуватиме в стосунках із найвизначнішими людьми Парижа. Представник товариства — він, звичайно, здобуде прихильність робітників, а це згодом дозволить йому попасти в Генеральну раду, в депутати.
У Фредеріка дзвеніло в вухах. З якої б то речі така доброзичливість? Він розсипався в подяках.
Однак не слід, як сказав банкір, ставити себе в залежність од будь-кого. Ліпший спосіб — придбати акції, оскільки вони "прекрасний вклад грошей, бо ваш капітал гарантує вам становище, а ваше становище — капітал".
— Яку ж приблизно суму необхідно внести? — запитав Фредерік.
— Боже мій, та яку захочете, гадаю, тисяч сорок — шістдесят.
Ця сума для пана Дамбреза була така нікчемна, а його авторитет був такий великий, що юнак негайно вирішив продати одну із своїх ферм. Він погодився на пропозицію. Пан Дамбрез призначить йому на днях зустріч, щоб остаточно домовитись.
— Отже, я можу сказати Жакові Арну?..
— Все, що вам завгодно! Бідолаха! Еге ж, усе, що вам завгодно!
Фредерік написав подружжю Арну, щоб їх заспокоїти; листа доручив однести своєму слузі, якому відповіли: "Дуже добре!"
Однак він гадав, що його клопотання заслужили на більше. Фредерік сподівався візиту чи принаймні листа. Візиту йому не зробили. Листа не прислали.
Що це — забудькуватість з їхнього боку чи зловмисність? Якщо пані Арну могла прийти до нього раз, то що їй не дає прийти знову? Виходить, той невиразний натяк, та довіра, на яку вона нібито зважилась, — лише користолюбний маневр? "Невже вони тільки використали його? Невже вона спільниця?" Якась сором'язливість усупереч його бажанню заважала йому піти до них.
Якось уранці (по трьох тижнях після їхнього побачення) пан Дамбрез написав йому, що чекає на нього за годину.
По дорозі його знову непокоїла думка про подружжя Арну; і, не мігши збагнути причини їхньої поведінки, Фредерік був охоплений тугою, лихим передчуттям. Щоб звільнитися від нього, він гукнув кабріолет і звелів їхати на вулицю Параді.
Арну був у від'їзді.
— А пані?
— В селі, на фабриці!
— Коли повернеться пан Арну?
— Взавтра, неодмінно!
Отже, він застане її саму; це добра нагода. Якийсь внутрішній голос наполегливо волав йому: "Їдь!"
А пан Дамбрез? "Та ну його! Скажу, що був хворий!" Він подався на вокзал. Потім, уже в вагоні, подумав: "Може, не варто? А, все одно!"
Праворуч і ліворуч простерлися зелені рівнини; поїзд мчався; станційні будиночки пролітали, немов декорація, а дим паротяга валив в один і той же бік великими клаптями, що якусь хвилину клубочились над травою, а потім розсівалися.
Фредерік сидів сам на диванчику; нудьгуючи, він споглядав усе це, охоплений тією знемогою, що буває од надмірної нетерпеливості. Аж показалися крани, склади. Це був Крейль.
В цьому містечку, збудованому на схилі двох низьких горбів (один із яких голий, а другий на вершині вкритий лісом), з його церковною вежею, нерівними будинками та кам'яним мостом, як видалося Фредерікові, було щось невеселе, скромне і добре. Великий човен спускався за течією річки, і плюскали збиті вітром хвилі; біля підніжжя хреста, що стояв на горбочку, порпалися в соломі кури; пройшла якась жінка, несучи на голові таз із мокрою білизною.
Проминувши міст, Фредерік опинився на острові, де праворуч видніли руїни монастиря. Працював млин, перекриваючи на всю широчінь другий рукав Уази, над яким височів будинок фабрики. Солідність цієї споруди вельми здивувала Фредеріка. Він пройнявся більшою повагою до Арну. Ступивши іще кілька кроків, він завернув у завулок, що кінчався решіткою.
Він зайшов у двір. Воротарка гукнула на нього:
— У вас є перепустка?
— Для чого?
— Щоб зайти на фабрику.
Фредерік грубо відповів, що йде до пана Арну.
— А хто він такий, отой пан Арну?
— Таж начальник, господар, одне слово, володар фабрики.
— Ні, добродію, це фабрика панів Лебефа та Мільє!
Мабуть, стара пожартувала. Надійшли робітники; він звернувся до кількох із них; вони відповіли те саме.
Фредерік вийшов з двору, похитуючись, мов п'яний, і з таким приголомшеним виглядом, що на Різницькому мосту якийсь обиватель, пахкаючи люлькою, спитав його, чи він, бува, не загубив чого-небудь. Цей чолов'яга знав фабрику Арну. Вона — в Монтатері.
Фредерік став шукати екіпажа. Знайти його можна було лише на вокзалі. Він вернувся туди. Біля багажної каси самітно стояла розбита коляска, запряжена старенькою конячиною в порваній збруї, що звисала з голобель.
Хлопчина взявся розшукати "дядечка Пілона". Хвилин за десять малий вернувся: дядечко Пілон снідає. Фредерікові увірвалося терпіння, і він рушив пішки. Але шлагбаум на переїзді був опущений. Довелося чекати, поки не пройдуть два поїзди. Нарешті він поспішив полем.
Своєю одноманітною зеленню воно скидалося на сукно величезного більярда. Обабіч шляху лежав, неначе купа щебеню, залізний шлак. Віддалік диміли один біля одного фабричні димарі. Попереду височів на круглому згірку маленький замок із вежками й чотирикутною дзвіницею. Нижче, поміж деревами, ламаною лінією тягнувся довгий мур, а зовсім унизу розкинулося село.