А о пів на п'яту, діставши гроші, він подумав: "Тепер уже нічого йти! Все одно я його не застану. Навідаюсь увечері!" — І таким чином дав собі змогу відступитися від свого наміру, бо в свідомості завжди зостається щось од софізмів, що проникли до неї; від них зберігається присмак, ніби від поганенького вина.
Він прогулявся бульварами і сам пообідав у ресторані. Потім у театрі Водевіль прослухав один акт п'єси, щоб розвіятись. Але банкноти якось непокоїли його, начебто він їх украв. Його не засмутило б, якби він і згубив їх.
Вернувшись додому, Фредерік знайшов листа, в якому було написано:
"Які новини?
Моя дружина приєднується до мого прохання, дорогий друже, сподіваючись… і т. д.
Ваш…"
І підпис.
"Його дружина! Вона мене просить!"
У цю ж мить з'явився Арну, щоб узнати, чи дістав він потрібну суму.
— Візьміть, ось гроші! — сказав Фредерік.
А через добу повідомив Делор'є:
— Я нічого не отримав.
Адвокат приходив до нього три дні поспіль. Він наполягав, щоб Фредерік написав нотареві. Він навіть зголосився поїхати в Гавр.
— Ні! Це ні до чого! Я сам поїду!
Минув тиждень, і Фредерік несміливо запитав Арну про свої п'ятнадцять тисяч.
Арну відтягнув виплату на завтра, потім — на післязавтра. Фредерік наважувався виходити з дому лише пізно вночі, боячись, як би Делор'є десь не заскочив його зненацька.
Якось увечері на розі біля церкви св. Магдалини він наткнувся на якогось перехожого. То був Делор'є.
– Іду по гроші, — сказав Фредерік.
І Делор'є супроводив його аж до самих дверей якогось будинку в передмісті Пуассоньєр.
— Зачекай мене!
Той став чекати. Нарешті через сорок три хвилини Фредерік вийшов разом з Арну і дав знак Делор'є, щоб потерпів іще трохи. Торговець фаянсом і його супутник пройшлися під руку вулицею Отвіль, потім звернули на вулицю Шаболь.
Ніч була темна з поривами теплого вітру. Арну йшов повільно, розповідав про Торговельні галереї — криті ряди, що тягтимуться від бульвару Сен-Дені до Шатле, чудове підприємство, до якого дуже хотілось би пристати і йому; час од часу він зупинявся перед вікнами крамниць, щоб глянути на гризеток, а тоді провадив свої теревені.
Фредерік чув кроки Делор'є — неначе докори, неначе удари по його сумлінню. Однак правити свої гроші не наважувався через фальшивий сором та ще побоюючись, що це намарне. Делор'є наближався. Фредерік набрався духу.
Арну досить безцеремонним тоном відповів, що й досі не отримав боргів і зараз не може вернути п'ятнадцяти тисяч франків.
— Ви, гадаю, не маєте в них потреби?
В цю мить Делор'є підійшов до Фредеріка й одвів його вбік.
— Скажи навпростець, є вони в тебе чи ні?
— Ну, то нема! — відказав Фредерік. — Я їх утратив!
— А! Яким чином?
— Програв!
Делор'є не мовив на те й слова, дуже низько вклонився й відійшов. Арну, користуючись з нагоди, запалив у тютюновій крамниці сигару. Вернувшись, він спитав, хто цей молодик.
— Так собі, один приятель!
Потім, через три хвилини, перед під'їздом Розанетти Арну сказав:
— Зайдіть-бо, вона буде рада вас бачити. Яким ви тепер стали дикуном!
Ліхтар, що був навпроти, освітив йому лице; в його самовдоволеній фізіономії з сигарою в зубах було щось нестерпне.
— Ага! До речі, мій нотар був сьогодні вранці у вашого, щоб разом скласти заставного листа. Це нагадала мені дружина.
— Розумна жінка! — машинально зауважив Фредерік.
— Я думаю!
І Арну знову заходився вихваляти дружину. Їй не було рівні за розумом, серцем і ощадністю; він пошепки додав, поводячи очима:
— А яке тіло!
— Прощавайте! — кинув Фредерік.
Арну стрепенувся:
— На тобі! В чім річ?
І, простягнувши йому руку, глянув на нього; він знітився, помітивши гнівний вираз обличчя молодика.
Фредерік сухо повторив:
— Прощавайте!
Мов камінь, що котиться донизу, пустився він по вулиці Бреда, лютуючи на Арну й клянучись не бачитися з ним більше ніколи, і з нею також. Замість того щоб розлучитися з нею, на що Фредерік і сподівався, Арну, навпаки, знову став дорожити нею, любити її всю — від кінчиків волосся до глибини душі. Вульгарність цього чоловіка дратувала Фредеріка. Виходить, усе належить йому, все! Він знову зустрівся з ним на порозі лоретки, і до болю, спричиненого їхнім розривом, доточувалося почуття власного безсилля. До того ж чесність Арну, що запропонував забезпечення під позичені гроші, образила його; Фредерік ладен був задушити його; і над Фредеріковим горем, неначе туман, витала свідомість власної підлості щодо свого друга. Він душився від сліз.
Делор'є йшов донизу вулицею Мучеників і обурено лаявся вголос: адже його проект, як повалений обеліск, здавався йому чимось надзвичайно високим. Він вважав, що його обікрали, що він зазнав великих збитків. Приязнь його до Фредеріка вмерла, і від того він відчував радість: це було йому за винагороду! Адвоката охопила ненависть до багатіїв. Він схилився до Сенекалевих поглядів і дав собі слово їм слугувати.
Тим часом Арну, зручно вмостившись у глибокому кріслі біля каміна, попивав чай, а Капітанша сиділа в нього на колінах.
Фредерік більше до них не ходив, а щоб відвернутися від своєї нещасливої пристрасті, взявся за перше, що йому спало на думку, і вирішив написати "Історію доби Відродження". Він безладно нагромадив у себе на столі праці гуманістів, філософів, поетів; він ходив у музеї естампів дивитися гравюри Марка Антонія; намагався збагнути Макіавеллі. Мало-помалу мирний труд заспокоїв його. Вникаючи у вивчення інших особистостей, він забував про свою — єдиний, мабуть, засіб не страждати від неї.
Якось, коли він зосереджено робив виписки, відчинилися двері, й слуга сказав, що прийшла пані Арну.
Це була вона! А чи сама? Ба ні! Вона тримала за руку маленького Ежена, а слідом ішла нянька в білому фартушку. Пані Арну сіла і, відкашлявшись, мовила:
— Давно ви не були в нас!
Фредерік не знаходив на те виправдання, і вона додала:
— Це все ваша делікатність!
Він спитав:
— Чому делікатність?
— А те, що ви зробили для Арну! — сказала вона.
Фредерік махнув рукою, мовляв "Що мені Арну! Це — для вас!"
Вона вирядила хлопчика з нянею погратися в вітальні. Вони обмінялися кількома словами про здоров'я, і розмова вичерпалась.