— Ба ні, це правда! — роздратовано заперечила пані Арну. — Адже ж ти її таки купив.
— Я?
— Так, ти! В "Персидському магазині"!
"Кашемірова шаль!" — подумав Фредерік.
Він почував себе винуватцем і налякався.
Вона відразу додала:
— Це було того місяця, в суботу, чотирнадцятого.
— А! Саме того дня я перебував у Крейлі! Отже, сама бачиш.
— Зовсім ні! Таж чотирнадцятого ми обідали у Бертенів.
— Гм, чотирнадцятого?.. — мовив Арну і звів очі до стелі, ніби пригадував число.
– І навіть скажу більше: прикажчик, що її продавав, білявий!
— Ще б я пам'ятав прикажчика!
— Але ти сказав йому адресу: вулиця Лаваль, вісімнадцять.
— Як ти дізналася? — спитав Арну, вражений.
Вона знизала плечима.
— О! Дуже просто: я зайшла полагодити свою шаль, а старший прикажчик сказав, що точнісінько таку саму щойно вислали пані Арну.
— То хіба ж моя вина, якщо на тій вулиці мешкає якась пані Арну?
— Так! Але не дружина Жака Арну, — відповіла вона.
Тут він почав пантеличитись, але запевняв, що не винен. Це непорозуміння, випадковість, одна з тих незбагненних речей, які іноді трапляються. Не слід судити людей за самим лише підозрінням, на підставі непевних доказів, і для прикладу нагадав бідолашного Лезюрка.
— Одне слово, я наполягаю, що ти помиляєшся. Хочеш, я тобі заприсягну?
— Марний труд!
— Чому?
Вона глянула йому просто в лице, нічого не кажучи; тоді протягнула руку, взяла з каміна срібну скриньку і подала йому розгорнений рахунок.
Арну почервонів до самих вух, і його розгублене обличчя роздулося.
— Ну?
— Але… — повільно проказав він. — Що це доводить?
— Он як! — мовила вона з особливою інтонацією, в якій вчувалися біль і іронія. — Он як!
Арну тримав у руках рахунок і вертів його, не відриваючи від нього погляду, неначе мусив там знайти розв'язання важливої проблеми.
— А! Так, так, пригадую! — нарешті сказав він. — Це було доручення. Ви ж це повинні знати, Фредеріку.
Фредерік мовчав.
— Доручення, що його просив мене виконати… так, так, просив… старий Удрі.
— А для кого?
— Для його полюбовниці!
— Для вашої! — вигукнула пані Арну, випроставшись на весь зріст.
— Присягаю тобі…
— Не вигадуйте й далі! Я все знаю!
— А! Прекрасно! Виходить, за мною шпигують?
Вона холодно поцікавилась:
— Може, це вас, людину делікатну, вражає?
— Якщо жінка втрачає витримку, — почав Арну, шукаючи капелюха, — а вгамувати її немає змоги!.. — Потім він тяжко зітхнув: — Не одружуйтеся, мій голубе, ні, повірте мені!
І він швидко вийшов, відчуваючи потребу дихнути свіжим повітрям.
Тут настала глибока мовчанка, і в кімнаті, здавалося, все завмерло. На стелі білів ясний кружок од лампи, а по кутках, немов смуги чорного флеру, лежали тіні, тільки й чулося цокання годинника та вогонь потріскував у каміні.
Пані Арну знову сіла в крісло, вже по другий бік каміна; вона, тремтячи, кусала губи, а тоді підняла руки, схлипнула й розплакалася.
Фредерік присів на стільчик і ласкавим голосом, яким звертаються до хворого, почав:
— Ви не сумніваєтесь, що я поділяю?..
Вона нічого не відповіла. Але далі, міркуючи вголос, промовила:
— Я ж йому даю повну волю! У нього не було потреби брехати.
— Атож! — сказав Фредерік. — Певно, це просто за звичкою, мабуть, він не подумав і, може, в інших, важливіших справах…
— А що ж, по-вашому, важливіше?
— Так! Нічого!
Фредерік вклонився з покірною усмішкою.
— В Арну все ж таки є й певні переваги: він любить своїх дітей.
— Ох! І робить усе, щоб їх пустити старцями!
— До цього призводить його занадто компанійська вдача; адже він, зрештою, добряга.
Вона скрикнула:
— А що воно означає — добряга?
Так Фредерік захищав його, висловлюючись у найневиразніший спосіб, якого лише міг добрати, і, хоча щиро співчував їй, однак у глибині душі радувався, відчуваючи велику втіху. З почуття помсти чи з потреби кохання, вона тепер кинеться до нього. Надії, надмірно зростаючи, посилювали його любов.
Ніколи вона не здавалася йому такою привабливою, безмірно прекрасною. Вона важко дихала, і раз у раз груди в неї здіймалися; її непорушні очі, здавалося, були захоплені якимсь внутрішнім видінням, а вуста залишалися напіврозтулені, ніби для того, щоб душу випустити на волю. Іноді вона міцно притискувала до уст хусточку. Фредерікові хотілося стати клаптиком того батисту, наскрізь просякнутого слізьми. Мимоволі він дивився на ліжко в глибині алькова, уявляючи її голову на подушці, і так виразно бачив усе те, що стримувався, аби не стиснути її в обіймах. Вона закрила очі, заспокоєна, нерухома. Тоді він підійшов ближче до неї і, нахилившись, став жадібно вдивлятися в її обличчя. В коридорі почулися кроки, то вертався Арну. Вони чули, як він зачинив двері в свою спальню. Фредерік знаком запитав її, чи не повинен він зайти до нього.
Вона в такий самий спосіб відповіла: "Так", — і цей німий обмін думками був ніби взаємною згодою, початком любовного зв'язку.
Арну, готуючись лягати, скидав сюртука.
— Ну, як вона?
— О! Краще! — сказав Фредерік. — Це пройде!
Але Арну був пригнічений.
— Ви її не знаєте! Тепер вона знервована!.. Ну ж і дурень прикажчик! Ліпше було б не дарувати Розанетті тієї проклятої шалі!
— Не шкодуйте! Вона вам, і не сказати, яка вдячна!
— Ви гадаєте?
Фредерік у тому не сумнівався. Свідченням цього є те, що вона спровадила старого Удрі.
— Ох! Любе ластівча!
І в нападі розчулення Арну хотів уже бігти до неї.
— Не варто! Я щойно від неї! Вона нездужає!
— Тим більше!
Він швидко знову одягнув сюртук і взяв свічника. Фредерік проклинав себе за це безглуздя і заходився втокмачувати йому, що цього вечора він задля пристойності повинен залишитися вдома з дружиною. Кидати її саму не можна, це було б зовсім погано.
— Кажу вам відверто — ви вчините дурницю! Туди нічого спішити! Підете взавтра! Ну, зробіть це для мене!
Арну поставив свічник і сказав:
— Ви добра людина!
III
Відтоді для Фредеріка почалося нещасне існування. Він став нахлібником у цьому домі.
Коли хтось у сім'ї хворів, він тричі на день заходив довідатися про здоров'я; він їздив по настроювача піаніно, вигадував тисячі приводів, щоб зайти у дім, із задоволеним виглядом терпів примхи мадмуазель Марти і ласки маленького Ежена, який щоразу гладив йому брудними руками обличчя. Він був присутній на обідах, під час яких господар і господиня, сидячи одне проти одного, не обмінювалися жодним слівцем, або Арну дратував її в'їдливими зауваженнями. По обіді Арну бавився у спальні з хлоп'ям, грався з ним у жмурки або носив його на спині, стаючи навкарачки, немов беарнець. Нарешті він ішов із дому, а дружина відразу починала розмову на тему, що була причиною безнастанних скарг: Арну.