В голові йому зродився макіавеллівський план.
Знаючи від Дюссардьє про Пеллеренові нарікання на свою адресу, Фредерік надумав замовити йому портрет Капітанші, портрет натуральної величини, який потребував би багато сеансів; сам він не пропустить жодного з них; властива художникові неакуратність полегшить побачення сам на сам. І він запропонував Розанетті позувати для портрета, щоб подарувати своє зображення дорогому Арну. Вона погодилась, бо заздалегідь уявила свій портрет у Великому салоні, на найпочеснішому місці, і навіть юрму, що товпилась перед ним, до того ж і газети заговорять про неї, тож вона відразу "ввійде в моду".
Що ж до Пеллерена, то він жадібно вхопився за пропозицію. Цей портрет повинен його прославити, стати шедевром.
Він перебрав у пам'яті всі портрети відомих йому великих майстрів і остаточно зупинився на портреті в манері Тіціана, до якого він додасть оздоблення на зразок Веронезе. Отже, він здійснить свій замір без усяких штучних тіней, у яскравому світлі, тіло витримає в одному тоні, і лише на аксесуари падатимуть відблиски.
"А що, як одягти її, — думав він, — у рожеву шовкову сукню зі східним бурнусом? Е, ні, до біса цей бурнус! Краще б убрати її в синій оксамит на сірому, щільному тлі! Може, додати ще білий гіпюровий комірець, чорне опахало, а позаду червоне драпування?"
Отак, добираючи убори, він день у день поширював свій задум і захоплювався ним.
Серце його стрепенулося, коли Розанетта, в супроводі Фредеріка, прийшла до нього на перший сеанс. Він поставив її на якусь подобу естради посередині кімнати і, скаржачись на освітлення та жалкуючи за своєю колишньою робітнею, попросив її спершу зіпертися на якийсь п'єдестал, потім сісти в крісло, а сам то віддалявся, то знову підходив до неї, щоб щиглем поправити складки сукні; примруживши очі, він дивився на Розанетту і часом озивався до Фредеріка, питаючи поради.
— Оце вже ні! — вигукнув він. — Я вертаюся до попереднього задуму! Я оберну вас на венеціанку!
На ній буде сукня вишневого оксамиту із золотим поясом, а з-під широкого рукава, облямованого горностаєм, виднітиме оголена рука, зіперта на поручень східців, що підніматимуться позаду. Ліворуч, аж до верху полотна, буде височіти колона, сягаючи архітектурних оздоб склепіння. Під ними маячітимуть купи майже чорних помаранчевих дерев на тлі голубого неба, посмугованого білими хмарами. На балюстраді, застеленій килимом, — срібна таця, букет квітів, бурштинові чотки, кинджал і старовинна жовтава скринька слонової кості, повна золотих цехінів; кілька з них, розсипавшись по підлозі, утворюватимуть блискучі бризки, що мають привертати погляд до кінчика її ноги, а стоятиме вона, яскраво освітлена, на передостанній приступці.
Він приніс скриньку від картин і поставив на естраду, щоб зобразити приступку; тоді замість аксесуарів розклав на дзиґлику, що правив за балюстраду, свою синю блузу, щит, бляшанку з-під сардин, жмутик пір'я, ножа і, розкидавши перед Розанеттою дюжину мідяків, попросив її прибрати відповідну позу.
— Уявіть собі, що всі ці речі — скарби, розкішні подарунки. Голову трошки праворуч! Чудово! Не рухайтесь! Така велична постава личить характерові вашої вроди.
Вона була в шотландській сукні, в руках тримала велику муфту і ледве стримувалась, щоб не зареготати.
— А от у волосся ми повплітаємо перли: в рудому волоссі це завжди ефектно.
Капітанша запротестувала, сказавши, що волосся в неї не руде.
— Та не сперечайтесь! У художників рудий колір зовсім не те, що в обивателів!
Він почав робити загальний начерк і так був поглинутий думками про великих майстрів Відродження, що тільки й говорив про них. Цілу годину він марив уголос про їхнє чудове життя, сповнене геніальності, слави й розкошів, про тріумфальні в'їзди до міст, про бенкети при світлі смолоскипів, серед жінок, напівголих, прекрасних, як богині.
— Ви створені, щоб жити так, як жили за тих часів. Така жінка, як ви, була б гідна принца.
Розанетта вважала, що Пеллеренові компліменти дуже милі. Було призначено день наступного сеансу; Фредерік узявся принести аксесуари.
Від натопленої груби в Розанетти трохи туманіла голова, тож верталися вони пішки вулицею Дюбак і вийшли на Королівський міст.
Була прекрасна погода, холодна і ясна. Сідало сонце, деякі вікна будинків Старого міста блищали вдалині, мов золоті плити, а позаду, з правого боку, вежі собору Богоматері окреслювались зовсім чорні на тлі синього неба, м'яко повитого на обрії сірим серпанком. Потягнув вітер. Розанетта сказала, що їй захотілося їсти, і вони зайшли в Англійську кондитерську.
Молоді жінки з дітьми їли, стоячи біля мармурового прилавка, де під скляними ковпаками тиснулися тарілки з тістечками. Розанетта проковтнула два бісквіти з кремом. Цукрова пудра залишила в неї по куточках губ вусики. Щоб витерти їх, вона кілька разів діставала з муфти носовичок; в обрамленні зеленого шовкового капора її обличчя нагадувало розквітлу троянду серед листя.
Вони пішли далі; на вулиці Миру вони зупинилися перед вітриною ювеліра, щоб роздивитися браслет; Фредерік захотів подарувати їй ту оздобу.
— Ні, — сказала вона, — бережи гроші.
Його вразили ці слова.
— Що сталося з моїм котиком? Затужив?
І розмова зав'язалася знову; Фредерік, як звичайно, взявся запевнювати її в своїм коханні.
— Ти ж добре знаєш, що це неможливо!
— Чому?
— А! Тому що…
Вони йшли пліч-о-пліч, вона спиралася йому на руку, і оборки сукні торкалися його ніг. Тут він згадав зимові сутінки, коли по цьому ж таки тротуару йшла обіч нього пані Арну, і так поринув у цей спомин, що вже й не помічав Розанетти і не думав про неї.
Вона дивилася кудись просто себе, висячи на його руці, а він тягнув її за собою, немов ліниве дитя. Була пора, коли повертаються з прогулянки, і по сухій бруківці швидко мчались екіпажі. Їй, мабуть, спливли в пам'яті Пеллеренові лестощі, й вона зітхнула:
— Ох! І є ж десь такі щасливиці! Цілком певно, я створена для якогось багатого чоловіка.
Він брутально заперечив:
— Та ви ж його вже маєте! — Адже пан Удрі, як усі вважали, був тричі мільйонер.
Але, виявилося, вона тільки й мріяла, як би його спекатись.