— Чим я завдячую цьому панові, щоб виявляти йому якісь люб'язності? Якщо я йому потрібний, він може сам прийти!
Делор'є притягнув його силоміць.
Вони застали Фредеріка в спальні. Штори й подвійні фіранки, венецькі дзеркала — нічого не бракувало; господар в оксамитовій куртці сидів, розкинувшись у фотелі, й курив турецькі цигарки.
Сенекаль нахмурився, немов святоша, приведений на веселе збіговисько. Делор'є одним поглядом окинув геть усе, а тоді низько вклонився:
— Ваша ясновельможносте! Засвідчую вам свою пошану!
Дюссардьє кинувся йому на шию.
— Отже, тепер ви розбагатіли? А, це добре, сто чортів, це добре!
Сізі з'явився з крепом на капелюсі. По смерті своєї бабусі він посів неабиякі статки і намагався не так веселитися, як відрізнитися од інших, бути не як усі, одне слово, мати "особливу познаку". Це був його улюблений вислів.
Дійшлося вже до полудня, і всі позіхали; Фредерік очікував іще декого. Почувши ім'я Арну, Пеллерен скорчив гримасу. Він дивився на нього як на ренегата, відколи той покинув мистецтво.
— А якби обійтися без нього? Що ви скажете?
Всі погодилися.
Слуга в високих гетрах одчинив двері, і гості побачили їдальню, оздоблену високими чудовими панелями із золотою фільонкою вгорі; на двох сервантах було повнісінько посуду. На пічці підігрівалися пляшки з вином; обіч устриць блищали леза нових ножів; у молочному відтінку тоненьких склянок було щось ніжно привабливе, і стіл угинався від дичини, фруктів, вишуканих наїдків. Ця витонченість для Сенекаля нічого не важила.
Він почав з того, що запитав звичайного хліба (якомога черствішого) і при цій нагоді заговорив про вбивства в Бюзансе і продовольчу кризу.
Нічого б цього не сталося, якби пильніше дбали про хліборобство, якби всього не віддали в руки конкуренції, анархії, сумного принципу "вільної торгівлі"! Он як постає грошовий феодалізм, ще гірший за феодалізм колишній. Але начувайтеся! Народ кінець кінцем не стерпить і за свої страждання відплатить капіталістам кривавими вироками або пограбуванням їхніх палаців.
Фредерік на мить уявив собі, як людська юрба із закоченими рукавами вдерлася до розкішної вітальні пані Дамбрез і киями трощить дзеркала.
Тим часом Сенекаль правив далі: робітник через недостатність заробітної плати нещасніший, ніж ілот, негр або парія, особливо коли в нього діти.
— Що йому, подушити їх, щоб спекатися, як то радить, уже не пам'ятаю який, англійський учений, послідовник Мальтуса*? — І він повернувся до Сізі: — Невже дійшлося до того, що ми підемо за порадами ницого Мальтуса?
Сізі, який нічого не відав про ту ницість, ба навіть про саме існування Мальтуса, відповів, що біднякам усе-таки багато допомагають і що вищі класи…
— Ох! Вищі класи! — з посмішкою мовив соціаліст. — Найперше, нема ніяких вищих класів; людину підвищує тільки її серце. Ми не хочемо милостині, ви чуєте? Ми жадаємо рівності, справедливого розподілу продуктів праці.
Він вимагав, щоб робітник мав змогу стати капіталістом, як солдат — полковником. Середньовічні цехи, принаймні обмежуючи кількість підмайстрів, уникали зайвого скупчення робочої сили, а братерські почуття підтримувалися святами, прапорами.
Юссоне, як поет, шкодував за прапорами; Пеллерен — також, уподобавши їх відтоді, як у кафе "Даньйо" почув розмову прибічників фаланстеру. Він заявив, що Фур'є велика людина.
— Де там! — заперечив Делор'є. — Ця стара тварюка вбачає в державних переворотах вияв Господньої помсти. Він, як вельможний Сен-Сімон та його поплічники з їхньою ненавистю до французької революції, — купка базік, які прагнуть відновити католицизм.
Пан де Сізі, мабуть, із цікавості чи бажаючи справити добре враження, запитав:
— То ці вчені не поділяють поглядів Вольтера?
— Цього я залишаю вам! — відповів Сенекаль.
— Що? А я гадав…
— Та ні! Він не любив народу!
Далі мова перейшла на сучасні події: іспанські шлюби, рошфорівське казнокрадство, новий капітул Сен-Дені, який призведе до збільшення податків. На думку Сенекаля, вони й так були надто великі.
– І навіщо, Боже милий? Щоб споруджувати палаци для музейних мавп, улаштовувати на майданах пишні паради чи підтримувати серед придворних лакеїв середньовічний етикет!
— Я читав у "Журналі мод", — сказав Сізі, — що в день святого Фердінанда на балу в Тюїльрі всі були одягнені як вантажники.
— Хіба ж це не жалюгідно! — мовив соціаліст, з огидою знизуючи плечима.
— А версальський музей! — вигукнув Пеллерен. — Що там казати! Ті йолопи вкоротили одну з картин Делакруа* і наточили Гро*! В Луврі так добре реставрують, скребуть і підправляють полотна, що років за десять од них, певно, нічого й не зостанеться. А про помилки в каталозі один німець написав цілу книжку. Слово честі, чужоземці сміються з нас!
— Авжеж, ми стали посміховиськом Європи, — сказав Сенекаль.
— Це тому, що мистецтво підпорядковане короні.
— Доки не буде загального виборчого права…
— Дозвольте! — Художник, якого вже двадцять років не приймали на жодну виставку, обурювався проти Влади. — О, хай нам дадуть спокій! Я особисто не вимагаю нічого! Тільки ж палати повинні були б законами підтримувати мистецтво. Слід би заснувати кафедру естетики, знайти професора, людину, котра була б і практиком, і воднораз філософом і, можна сподіватися, зуміла б згуртувати маси. Ви б, Юссоне, добре зробили, якби порушили це питання в вашій газеті!
— Хіба ж наші газети мають волю? Чи ми самі вільні? — з запалом озвався Делор'є. — Як подумаю, що, перше ніж пустити на воду човника, треба виконати двадцять вісім формальностей, хочеться податися до людоїдів! Уряд нас пожирає! Усе в його руках: філософія, право, мистецтво, навіть повітря, а знеможена Франція хрипить під жандармським чоботом і попівською сутаною!
Так майбутній Мірабо широким потоком виливав свою жовч. Нарешті він узяв склянку, підняв її, підвівся сам і, впершись рукою в бік, блискаючи очима, промовив:
— Я п'ю за повне повалення існуючого ладу, інакше кажучи, всього, що називають Привілеями, Монополією, Управлінням, Ієрархією, Владою, Державою, — і ще гучнішим голосом закінчив: — яких я хотів би розбити ось так! — І він шпурнув на стіл високий гарний келих, що розлетівся на тисячу скалок.