Виховання почуттів

Сторінка 37 з 129

Гюстав Флобер

Між двома кадрилями Розанетта попрямувала до каміна, біля якого сидів у кріслі опецькуватий дідок у брунатному фраку з золотими ґудзиками. Незважаючи на його побляклі щоки, звислі над високою білою краваткою, волосся в нього було ще русяве й саме кучерявилось, як шерсть пуделя, надаючи йому якоїсь грайливості.

Вона слухала його, нахилившись до самого лиця. Потім приготувала йому склянку сиропу; і нічого не було зграбнішого за її ручки в мереживних манжетах, що виступали з-під вилоги зеленого мундира. Старенький випив сироп і поцілував їх.

— Та це ж пан Удрі, сусід Арну!

— Він же його й занапастив! — усміхаючись, мовив Пеллерен.

— Як саме?

Поштар із Лонжюмо вхопив Розанетту за стан; почався вальс. Усі жінки, що сиділи на диванчиках попід стінами вітальні, жваво посхоплювались одна по одній; і їхні спідниці, їхні шаровари, їхні зачіски — все завирувало.

Вони крутилися так близько від Фредеріка, що він помічав навіть краплини поту на лобі, і ця круговерть дедалі швидшала, рівномірна й запаморочлива, надавала його думкам якогось сп'яніння, викликаючи інші óбрази; усі ці жінки проносилися перед ним, однаково сліпучі, але кожна бентежила його по-іншому, залежно від типу своєї вроди. Полька, що, танцюючи, впадала в якусь солодку млість, будила в ньому бажання пригорнути її до серця й разом полинути в санях по засніженій рівнині. Коли він споглядав рухи Швейцарки, яка вальсувала, випроставши стан і опустивши очі, перед ним поставали картини безтурботної насолоди десь у хатині на березі озера. А то раптом Вакханка, відкинувши свою смагляву голівку, навівала йому мрії про шалені пестощі в олеандрових гаях, у грозу, під невиразні звуки тамбурина. Рибна торговка, засапавшись од надто швидкого темпу, гучно сміялася; і він хотів би разом із нею попивати вино в якійсь першеронській корчмі і досхочу м'яти в руках її нашийну хустину, як за добрих старих часів. А Вантажниця, ледь торкаючись паркету, здавалося, приховувала в гнучкості свого тіла, в поважному виразі обличчя всю витонченість сучасного кохання, в якому була точність науки і жвавість птаха. Розанетта крутилась, узявшися в боки; з її химерної перуки, що підстрибувала над комірцем, розліталася довкола рисова пудра, і за кожним туром вона своїми золотими острогами ледь-ледь не черкала Фредеріка.

Коли пролунав останній акорд вальсу, з'явилася мадмуазель Ватназ. Голова в неї була пов'язана алжирською хусткою, на лобі численні піастри, очі підмальовані, на плечах щось ніби плащ із чорного кашеміру, що спадав на світлу спідничку, гаптовану сріблом, а в руці вона тримала баскський бубон.

Позад неї в класичному костюмі Данте ішов високий чоловік, котрий виявився (тепер вона не приховувала своїх стосунків із ним) тим самим співаком із "Альгамбри"; спершу іменуючись Оґюстом Деламаром, пізніше він став називати себе Антенором Деламаре, згодом — Дельмасом, потім Бельмаром і, нарешті, Дельмаром, міняючи і вдосконалюючи своє прізвище відповідно до зростання своєї слави; корчемний поміст він змінив на театр і навіть успішно оце зараз дебютував на сцені Амбігю в п'єсі "Гаспардо-рибалка".

Юссоне, побачивши його, нахмурився. З того часу як відхилили його п'єсу, він терпіти не міг акторів. Годі й уявити собі, які марнославні оті панове, особливо цей.

— Але ж і хизується, полюбуйтесь!

Дельмар злегка віддав чолом Розанетті, тоді прихилився до каміна й закляк; одну руку приклав до серця, виставив уперед ліву ногу, звів очі до неба і так і стояв із позолоченим вінком на капюшоні, силкуючись надати своєму поглядові якомога поетичнішого виразу, щоб чарувати дам. На деякій віддалі довкола нього поступово зібрався цілий гурт.

Ватназ, по тривалих обіймах з Розанеттою, підійшла до Юссоне попросити, щоб той продивився з погляду стилістики її педагогічну працю, яку вона збиралася видати; це був літературно-повчальний збірник "Вінок молодим дівчатам". Літератор обіцяв допомогти. Тоді вона спитала, чи не міг би він у котрійсь із газет, куди має доступ, написати щось похвальне про її друга, а потім навіть дати йому якусь роль. Юссоне за цими розмовами проґавив склянку пуншу.

Готував його Арну, і в супроводі графського грума, котрий тримав тацю, він із задоволеним виглядом пропонував той напій гостям.

Коли він підходив до пана Удрі, Розанетта його зупинила:

— Ну, то як же та справа?

Він трошки почервонів; потім звернувся до старого:

— Наша приятелька казала мені, що ви такі люб'язні…

— Аякже, любий сусіде! Покладайтесь цілком на мене!

При цьому було згадано ім'я пана Дамбреза, вони розмовляли стиха, тому Фредерік чув їх погано; він перейшов на другий бік каміна, де вже балакали Розанетта й Дельмар.

Лице в актора було вульгарне, ніби театральні декорації, розраховане на те, що дивитимуться віддалік; руки грубі, ноги великі, щелепа важка; він ганив найзнаменитіших акторів, з погордою дивився на поетів, казав: "мій голос, моя зовнішність, мої дані", — прикрашував свою мову словами, мало зрозумілими йому самому, до яких у нього була пристрасть, як-от: "морбідецца", "аналогічний", "гомогенність".

Розанетта слухала його, потакуючи головою. Крізь рум'яна було видно, як у неї від захоплення шаріють щоки, і щось вологе, ніби серпанком, затягувало її ясні очі невиразного кольору. Як могла подібна людина зачарувати її? Фредерік розпалював у собі презирство до нього, можливо, сподіваючись тим самим позбутися певної заздрості, яку той викликав у ньому.

Мадмуазель Ватназ була тепер у товаристві Арну; надто голосно сміючись, вона раз у раз кидала погляд на свою подругу, з якої пан Удрі також не зводив ока.

Незабаром Арну й Ватназ десь зникли, а старий підійшов до Розанетта і щось їй пошепки сказав.

— Та вже ж, це вирішено! Дайте мені спокій!

І вона попросила Фредеріка піти на кухню подивитися, чи там пан Арну.

Вся підлога була заставлена недопитими склянками, а каструлі, казанки, сковороди аж підскакували на плиті. Арну правував слугами, всім тикав, збивав гострий соус, куштував підливи, жартував із куховаркою.

— Гаразд, — сказав він, — перекажіть їй, що я зараз звелю подавати!

Танці припинилися, жіноцтво знову повсідалося, чоловіки походжали собі. Фіранка на одному з вікон випнулась під вітром, і жінка-Сфінкс, незважаючи на умовляння, виставила спітнілі плечі під протяг. А де ж Розанетта? Шукаючи її, Фредерік пройшов далі, в будуар і спальню. Щоб побути на самоті чи залишитися з кимось удвох, дехто позаходив аж сюди. Шепотіння зливалося з напівтемрявою. Було чути сміх, приглушений носовою хусточкою, і на тлі корсажів повільно й м'яко тріпотіли віяла, неначе крила пораненого птаха.