Він ні про що не шкодував. Йому було відплачено за всі колишні страждання.
Коли вони вернулись, пані Арну скинула капелюшика. Лампа, поставлена на консоль, освітила її посивіле волосся. Його немов ударило в груди.
Щоб приховати своє розчарування, він присів на підлогу біля її ніг, узяв її за руки й почав говорити їй ніжності:
— Вся ваша істота, кожен найменший порух набували для мене надлюдської значущості. Моє серце, немов хмарка придорожнього пилу, підіймалося за вашими кроками. Ви справляли на мене враження місячного променя літньої ночі, коли всюди пахощі, м'які тіні, білі цяти, нескінченне блаженство; всю розкіш плоті й душі становило для мене ваше ім'я, яке я повторював і намагався поцілувати щоразу, поки воно ще звучало на моїх вустах. Над це блаженство я нічого не міг уявити. Мене полонила пані Арну саме така, якою вона була, — зі своїми двома дітьми, ніжна, статечна, сліпуче прекрасна й така добра! Цей образ затьмарював усі інші. Та й чи міг я бодай подумати про щось інше? Адже в глибині моєї душі тільки й звучала музика вашого голосу й сяяли ваші очі.
Вона захоплено сприймала ці поклоніння перед жінкою, якою вона вже не була. Фредерік, сп'янілий од сво'іх слів, починав уже вірити в те, що говорив. Пані Арну, сидячи спиною до лампи, нахилилася до нього. Він відчував у себе на чолі ласку її дихання, а крізь одяг — невиразний дотик тіла. Вони стиснули одне одному руки; кінчик черевичка виступав із-під її сукні, і Фредерік майже в знемозі сказав:
— Вигляд вашої ноги бентежить мене.
Мимоволі засоромившись, вона встала. Тоді, застигнувши на місці, промовила, як сновида:
— У мої-то роки — він! Фредерік!.. Жодної жінки не кохали так, як мене! Ні, ні! Навіщо мені молодість? Вона мені вже ні до чого! Я зневажаю всіх отих жінок, які приходять сюди!
— О, сюди ніхто не приходить! — люб'язно заперечив він.
Обличчя її прояснилось, і їй захотілось узнати, чи він одружиться.
Він заприсягнув, що ні.
— Це напевне? Чому?
— Заради вас, — відповів Фредерік, стиснувши її в обіймах.
Вона завмерла, відхилившись назад, розтуливши рота й підвівши очі. Раптом вона відштовхнула його з виразом одчаю; а що він благав відповіді, то вона промовила, схиливши голову:
— Мені б хотілося зробити вас щасливим.
Фредерік подумав, що пані Арну прийшла, аби віддатися йому, і його знову опанувала пристрасть, іще шаленіша, жагучіша, ніж колись. А проте, він відчував щось незбагненне, якусь відразу, ніби жах кровозмішення. Зупинило його й інше — страх, що по тому йому стане гидко. До всього ж це було б так ніяково! Тож із обачності і воднораз, щоб не споганити свого ідеалу, він повернувся на каблуках і став м'яти сигарету.
Вона захоплено дивилась на нього.
— Який ви чулий! Таких, як ви, більше нема! Нема!
Вибило одинадцяту.
— Пора! — мовила вона. — За чверть години я йду.
Вона сіла знову, але стежила за годинниковою стрілкою, а він курив і далі ходив по кімнаті. Обоє не знали, що сказати. Під час розставання буває така мить, коли люба нам людина уже не з нами.
Нарешті стрілка сягнула за двадцять п'ять хвилин по одинадцятій, і вона повільно взялася за стрічки свого капелюшика.
— Прощайте, мій друже, мій любий друже! Я вже ніколи вас не побачу! Для мене це була остання жіноча втіха. Душа моя ніколи не розлучиться з вами. Нехай вас благословить небо!
Вона по-материнському поцілувала його в чоло.
Але вона стала поглядом ніби чогось шукати й попросила у нього ножиць.
Тоді витягла гребінь; сиве волосся впало їй на плечі.
Вона рвучко відрізала при корені довге пасмо.
— Збережіть його! Прощавайте!
Коли вона вийшла, Фредерік одчинив вікно. Пані Арну, стоячи на хіднику, знаком підкликала фіакр, що проїжджав вулицею. Вона сіла. Екіпаж зник.
І це було по всьому.
VII
На початку зими Фредерік і Делор'є гомоніли при каміні, іще раз примирившись, поступаючись тій фатальній властивості своєї вдачі, що постійно зближувала їх і схиляла до взаємної любові.
Один у загальних рисах розповів про свій розрив із пані Дамбрез, яка другим шлюбом вийшла заміж за якогось англійця.
Другий, не пояснюючи, яким чином одружився з мадмуазель Рок, сказав, що одного дня дружина втекла з таким собі співаком. Щоб хоч трохи збутися посміху, він у себе в префектурі так ревно заходився адмініструвати, що скомпрометував себе. Його усунули. Потім він був начальником поселень в Алжирі, секретарем паші, редактором газети, агентом по оголошеннях і кінець кінцем улаштувався юрисконсультом в одне промислове підприємство.
Що ж до Фредеріка, то, витративши дві третини своїх статків, він жив тепер як скромний буржуа.
Згодом вони стали розпитувати один одного про життя спільних знайомих.
Мартінон тепер сенатор.
Юссоне посідає високе становище, він має під своєю рукою всі театри, всю пресу.
Сізі поринув у набожність, уже батько вісьмох дітей, живе в замку своїх предків.
Пеллерен, після захоплення фур'єризмом, гомеопатією, столиками, що крутяться, готичним мистецтвом та гуманітарним малярством, став фотографом, і по всіх паризьких мурах красується його зображення — у чорному фракові маленька постать з величезною головою.
— А як твій друг Сенекаль? — спитав Фредерік.
— Не знаю. Зник. А твоє палке кохання — пані Арну?
— Певно, у Римі зі своїм сином, лейтенантом.
— А її чоловік?
— Торік помер.
— От тобі й маєш! — мовив адвокат. А тоді, вдаривши себе по лобі: — До речі, на днях зустрів я в магазині чарівну Капітаншу; вона вела за руку хлопчика, свого годованця. Вона вдова якогось добродія Удрі і вельми розтовстіла, просто гладуха. Який занепад! А був же в неї такий тоненький стан!
Делор'є не крився, що сам колись у тому пересвідчився, скориставшись із її відчаю.
— Та, зрештою, ти ж мені сам дозволив.
Ця відвертість надолужувала мовчанку, якої він тримався про свої заміри щодо пані Арну. Фредерік простив би їх, оскільки вони не мали успіху.
Хоч зізнання Делор'є трохи й дійняло його, він удав, ніби йому смішно, а подумавши про Капітаншу, згадав про Ватназ.
Делор'є ніколи не зустрічався з нею, як і з багатьма іншими, що бували в Арну; але він добре пам'ятав Режембара.
— Чи живий він іще?