— Звідкіля ти знаєш? — спитав Фредерік.
— О, я знаю напевне!
За її наказом усе те вивідувала Дельфіна.
Виходить, вона любить Арну, коли це так цікавить її!
Він обмежився відповіддю:
— Що тобі до того?
Розанетту це запитання ніби здивувало.
— Але ж той паскудник винен мені гроші! Це ж неподобство — утримувати якусь погань! Хіба ні? — І з виразом переможної злоби мовила: — Зрештою, вона його добряче ошукала! У неї ще три таких. Тим краще! Хай вона обчухрає його до останнього су, я буду тільки рада!
Арну з поблажливістю, властивою старечій любові, і справді давав бордосці попуск, і вона експлуатувала його.
Фабрика занепадала; справи були в жалюгідному стані; тож, силкуючись вибратись із нього, він спершу задумав одкрити кафешантан, де виконувалися б лише патріотичні пісні; за допомогою субсидії, на яку міністр дав би згоду, цей заклад став би вогнищем пропаганди і водночас джерелом його достатку. Відколи змінився урядовий курс, це стало вже неможливим. Тепер він мріяв про великий магазин військових головних уборів. Але для початку бракувало коштів.
Не був він щасливіший і в домашньому житті. Пані Арну ставилась до нього не так ласкаво, інколи навіть бувала й трохи сувора. Марта завжди ставала на батьків бік. Це побільшувало незгоду, і домашнє життя зробилось нестерпне. Він часто з самого ранку йшов з дому, довго прогулювався, щоб розвіятись, потім обідав десь у сільському шинку й поринав у роздуми.
Тривала відсутність Фредеріка порушувала його звички. Тож якось він з'явився в пообідню пору, благаючи Фредеріка заходити, як і колись; той пообіцяв.
Фредерік не наважувався повернутись до пані Арну. Йому здавалося, що він її зрадив. Але така поведінка була боягузтвом. Виправдань він не мав аніякісіньких. Потрібно було покласти край! І якось увечері він подався до них.
Пустився дощ, і він завернув у пасаж Жуффруа, як раптом до нього підійшов товстий чоловічок у картузі. При світлі, що падало з вітрини, Фредерік одразу впізнав Компена, оратора, що своєю пропозицією в клубі викликав такий регіт. Він опирався на руку якогось суб'єкта, в якого була червона шапка зуава, випнута верхня губа, жовте, як помаранча, лице і невеличка борідка; дивився він на свого приятеля великими захопленими очима.
Компен, певно, гордився ним, бо сказав:
— Познайомтесь із цим чолов'ягою! Він швець моїх друзів і патріот! Вип'ємо чого-небудь?
Фредерік подякував і відмовився, а Компен тут же став громити пропозицію Рато — каверзи аристократів. Щоб покінчити з тим, треба знову почати дев'яносто третій рік! Потім він запитав про Режембара та про ще кількох осіб, так само знаменитих, як-от: про Маслена, Сансона, Лекорню, Марешала та якогось Делор'є, впутаного в справу про карабіни, що їх було перехоплено в Труа.
Для Фредеріка все це було нове. Але Компен нічого більше не знав. Розстаючись із Фредеріком, він сказав:
— До скорої зустрічі, адже й ви берете участь?
— У чому?
— В телячій голові!
— Якій телячій голові?
— Ну й баламут! — відповів Компен і ляснув його по животі.
Обидва терористи пішли в кафе.
Минуло десять хвилин, і Фредерік уже не думав про Делор'є. Він стояв на хіднику вулиці Параді й дивився на вікна третього поверху, де за фіранками горіло світло.
Нарешті він піднявся по сходах.
— Пан Арну вдома?
Покоївка відповіла:
— Нема. Але ви все-таки заходьте!
І рвучко розчинила двері.
— Пані, це добродій Моро!
Вона встала, біліша за свого комірця. Вона тремтіла.
— Чому завдячую честь… таких несподіваних відвідин?
— Нічому! Просто бажанню побачити давніх друзів. — І, сідаючи, запитав: — Як ведеться панові Арну?
— Чудово! Але він десь пішов.
— А, розумію! Ті самі вечірні звички — потреба трохи розвіятись!
— А чому б ні? Після цілоденних обчислень мусить голова спочити!
Вона навіть стала хвалити чоловіка як трудягу. Фредеріка ці вихваляння дратували. На колінах у неї лежав шмат чорного сукна із синьою тасьмою.
— Що це у вас?
— Перешиваю кофтину для дочки.
— До речі, я щось її не бачу, де вона?
— В пансіоні, — відповіла пані Арну.
На очі їй навернулися сльози, вона стримувала їх, швидко орудуючи голкою. Він узяв номер "Ілюстрації", що лежав на столі коло неї.
— Карикатури Хама дуже смішні, правда?
— Так.
І вона знову поринула в мовчанку.
Раптом під поривом вітру задеренчали шиби.
— Ну й погода! — озвався Фредерік.
— Справді, це люб'язно з вашого боку, що ви прийшли під такий страшний дощ!
— О, я на те не зважаю! Я не з тих, кому дощ перешкоджає прийти на побачення!
— На яке побачення? — наївно спитала вона.
— Ви не пам'ятаєте?
Вона затремтіла й опустила голову.
Він злегка поклав їй на плече руку.
— Запевняю вас, що ви змусили мене тяжко страждати!
Відповіла вона якимось жалісним голосом:
— Але мені було страшно за дитину!
Тут вона розповіла йому про хворобу маленького Ежена і всі тривоги того дня.
— Дякую! Дякую вам! Я більше не сумніваюсь! Я люблю вас, як любив завжди!
— Та ні! Це неправда!
— Чому?
Вона холодно поглянула на нього.
— Ви забули про другу. Про ту, котру возите на кінні перегони. Жінку, чий портрет ви зберігаєте, вашу коханку!
— Авжеж! Ну й що? — скрикнув Фредерік. — Я нічого не заперечуватиму! Я негідник! Але вислухайте мене!
Якщо він жив із тією жінкою, то тільки з одчаю, це було неначе самогубство. Зрештою, він завдав їй чимало прикрощів, щоб помститися за власну ганьбу.
— Яке катування! Чи ви зрозумієте це?
Пані Арну, повернувши до нього своє прегарне лице, протягнула йому руку; вони заплющили очі, охоплені ніжним та безконечним сп'янінням, яке ніби заколисувало їх. Потім вони, сидячи й далі лице в лице, зовсім близько, довго дивилися одне на одного.
— Невже ви могли повірити, що я вас розлюбив?
Вона відповіла тихим, повним ласки голосом:
— Ні! Незважаючи ні на що, я в глибині душі відчувала, що це неможливо і що якогось дня перепона між нами впаде.
— Я також! І мені до смерті хотілося побачити вас.
— Одного дня, — провадила вона, — я в Пале-Роялі пройшла повз вас.
— Правда?
І він сказав їй, що був дуже щасливий, зустрівшись із нею в Дамбрезів.
— Але як я ненавидів вас того вечора, коли ми йшли звідти!
— Бідолашненький!