Тим часом віконт стражденно мудрував, як би зачарувати панну Сесіль. Спочатку він виставляв свої артистичні смаки, ґанджуючи форму карафок та вензелі на ножах. Далі став розводитися про свою конюшню, про свого кравця, про свого постачальника білизни; нарешті торкнувся питань релігії й визнав за можливе натякнути їй, що виконує всі обов'язки набожної людини.
Мартінон показав себе більшим спритником. Монотонно, не зводячи із Сесіль погляду, він вихваляв її пташиний профіль, її миршаве біляве волосся, її надто короткі руки. Молода поганулька умлівала під такою зливою люб'язності.
Їх ніхто не міг чути, бо всі говорили дуже голосно. Добродій Рок хотів, щоб Францією правила "залізна рука". Нонанкур навіть шкодував, що скасовано страту за політичні злочини. Всіх отих падлюк слід би вигубити!
— Та вони ж іще й боягузи! — сказав Фюмішон. — Не бачу хоробрості в тому, щоб ховатися за барикадами!
— До речі, розкажіть нам про Дюссардьє! — озвався пан Дамбрез, повертаючись до Фредеріка.
Чесний прикажчик став тепер героєм, як Саллес, брати Жансан, матінка Пекійє та інші.
Фредерік, не заставляючи себе впрошувати, розповів про свого друга; деякі відблиски ореола впали й на нього.
Розмова, цілком природно, зав'язалася про різні вияви хоробрості. На думку дипломата, побороти страх смерті неважко, про що засвідчать люди, котрі билися на дуелі.
— Про це можна довідатись од віконта, — сказав Мартінон.
Сізі густо почервонів.
Гості дивилися на нього, а Луїза, більше за інших здивована, прошептала:
— А в чім річ?
— Він спасував перед Фредеріком, — тихо відповів Арну.
— Ви щось знаєте, мадмуазель? — відразу спитав Нонанкур і передав її відповідь пані Дамбрез, яка, трохи нахилившись, стала роздивлятися Фредеріка.
Мартінон, не чекаючи запитання Сесіль, сказав їй, що та історія пов'язана з особою огудної поведінки. Дівчина легенько відсунулась на стільці, неначе хотіла уникнути дотику розпусника.
Розмова поновилася. Пішли кружкома чудові бордоські вина, всі відживилися; Пеллерен нарікав на революцію, мовляв, через неї безповоротно загинув музей іспанського малярства. Його як художника це засмучувало найбільше. На ті слова до нього звернувся добродій Рок:
— Чи то, бува, не вашої роботи одна досить прикметна картина?
— Можливо! Яка саме?
— На ній зображено якусь даму в сукні… Їй-право… трохи… легкій, з гаманцем у руці, а позад неї павич.
Тепер почервонів Фредерік. Пеллерен прикинувся, ніби не чує.
— Однак вона таки вашої роботи! Адже внизу стоїть ваше прізвище, а на рамі написано, що картина — власність пана Моро.
Якось дядечко Рок і Луїза, чекаючи на Фредеріка в його ж таки квартирі, побачили портрет Капітанші. Людина проста, Рок навіть гадав, що та "картина в готичній манері".
— Ні! — рішуче заперечив Пеллерен. — То звичайнісінький портрет однієї жінки.
Мартінон додав:
– І то жінки вельми живої! Чи не так, Сізі?
— Ну, я нічого про неї не знаю.
— А мені здавалося, що вона ваша знайома. Та якщо ця розмова завдає вам прикрощів, даруйте!
Сізі потупив очі, доводячи своїм сум'яттям, що йому випала жалюгідна роль у стосунках із об'єктом цього портрета. Що ж до Фредеріка, то моделлю могла стати лише його коханка. Це було одне з тих припущень, які виникають одразу, і обличчя присутніх говорили про це досить виразно.
"Як він мені брехав!" — сказала собі пані Арну.
"Он заради кого він покинув мене!" — подумала Луїза.
Фредерік уявив собі, що ці дві історії можуть його скомпрометувати, і, коли всі вийшли в сад, він став дорікати Мартінонові.
Жених мадмуазель Сесіль зареготався йому в вічі:
— Та ні! Анітрохи! Це тобі навіть на руку! Шквар сміліше!
Що він хотів цим сказати? А потім, з якої б то речі така доброзичливість, ніяк не властива йому? Нічого не пояснивши, він пішов у сад, де сиділи дами. Неподалік стояли чоловіки, а Пеллерен посеред них висловлював свої думки. Само собою зрозуміло, мистецтвам найбільше сприяє монархія. Сучасність збуджує в ньому огиду — "взяти хоча б національну гвардію"; він жалкує за середніми віками, епохою Людовіка XIV; пан Рок схвалював такі погляди, навіть признався, що вони руйнують його упередження щодо художників. Однак він майже одразу відійшов — його привабив голос Фюмішона. Арну намагався довести, що є два соціалізми: один хороший, другий поганий. Промисловець не добачав різниці, при самому слові "власність" йому од гніву в голові паморочилось.
— Це й справді сама природа написала! Діти тримаються за свої іграшки; всі народи поділяють мою думку, всі тварини — також; навіть лев, якби міг говорити, заявив би, що він власник! Так, скажімо, я, панове, я почав із капіталом п'ятнадцять тисяч франків! Я, щоб ви знали, протягом тридцяти років завжди вставав о четвертій годині ранку! Я за сто чортів трудився, аби домогтися багатства! І раптом стануть мені доводити, що не я його господар, що мої гроші — не мої гроші, одне слово, що власність — це крадіжка!
— Одначе Прудон…
— Дайте мені спокій із вашим Прудоном! Опинився б він тут, я, гадаю, задушив би його!
Він би таки задушив. Після лікерів Фюмішон зовсім нетямився, і його апоплексичне лице, здавалося, зараз вибухне, як бомба.
— Добридень, Арну! — сказав Юссоне, швидко простуючи по газону.
Він приніс панові Дамбрезу перший відбиток брошури, що називалася "Гідра", де захищав інтереси реакційного кола, і банкір підкреслив це, відрекомендовуючи журналіста гостям.
Юссоне розважив їх, спершу запевнивши, що торговці салом платять трьомстам вісімдесяти двом хлопчакам, аби вони щовечора вигукували: "Ліхтарики!", по тому глумився над принципами вісімдесят дев'ятого року, над звільненням негрів, над лівими промовцями; він навіть намагався зобразити "пана Прюдома* на барикаді" — і все те робив, мабуть, із звичайнісіньких заздрощів до оцих буржуа, які смачно пообідали. Шаржування мало посередній успіх. Обличчя повитягувались.
Зрештою, жарти були недоречні; це сказав Нонанкур, що нагадав про смерть архієпископа Афра й генерала де Бреа. Їх часто згадували, на них покликалися. Пан Рок заявив, що смерть архієпископа — "вершина найбільшої величі". Фюмішон віддавав пальму першості генералові; замість того, щоб оплакувати ці дві жертви, затіяли суперечку, котра з них повинна збуджувати більше обурення. Тоді перейшли до другого порівняння — Ламорісьєра з Кавеньяком, і пан Дамбрез більше вихваляв Кавеньяка, а Нонанкур — Ламорісьєра. Ніхто з гостей, крім Арну, не міг бачити їх у ділі. Проте кожен висловлював про їхні вчинки незаперечні міркування. Фредерік утримувався від оцінок, зізнавшись, що не брався за зброю. Дипломат і пан Дамбрез схвально кивнули йому головою. Адже битися із повстанцями означало захищати республіку. Наслідок боротьби, хай і щасливий, зміцнював її, і тепер, коли покінчено з переможеними, бажано було позбутися й переможців.