Взявши мішка з житом на плечі, він побачив, що по Дворищу, прямуючи до нього і спираючись на рушницю, Шкандибав Петренко.
Одна нога його була без чобота, обмотана полотняним Рушником, через який просякала кров.
Лопатка, широко розплющивши очі, дивився на Петренка. Сизий ніс йому зблід, немов його хтось намазав крейдою. Жінка й старші діти полохливо збились докупи.
Коли Петренко підійшов ближче, Лопатка поставив мішка на землю:
— Що це у вас з ногою?
— Трохи поляки у лісі подряпали... та й болить же, клята! — скривився він і сів на мішка.
— А Шпон поїхав...— не знаючи що казати, промовив Лопатка.
Петренко з легенькою посмішкою подивився на нього:
— Поїхав, та недалеко... Під лісом з простреленою головою лежить... манаття коло нього... Певне, поляки, однімаючи коні, пристрелили... Втікати їм швидко довелося...— Петренко скривився од болю...
В цей час близький грім хряснув і розлігся тисячами лун у вогкому вечірньому парку... Земля задрижала...
Лопатка від жаху впав на землю, а Петренко, забувши про ранену ногу, підскочив з мішка.
Над ґуральнею піднялася хмара попелу й диму. Димаря не було...
Коли спала курява, перевів Петренко очі на школу. Вона стала ніби вища, а перекошені вікна її гордовито дивилися через руїну в далечінь полів...