Військовий льотчик

Сторінка 5 з 36

Антуан де Сент-Екзюпері

— Дай мені інший шолом. Я тобі вже десятки разів казав, що цього більше не хочу. Він тисне.

Бо на великій висоті череп якимось чудом розпухає. І шолом, на землі цілком нормальний, на висоті десять тисяч метрів стискає кістки, мов у лещатах.

— Це інший шолом, пане капітане. Я вже поміняв його...

— А-а! Гаразд!

Я все бурчу, але без ніяких докорів сумління. Я маю слушність! А втім, усе це не має ніякісінького значення. Саме в цю мить я перетинаю ту внутрішню пустелю, про яку казав. Тут тільки уламки. Я навіть не соромлюсь мріяти про чудо, яке змінило б нинішній день. Хай би, наприклад, попсувалися ларингофони. Вони весь час псуються! Це ж мотлох! Коли б ларингофони вийшли з ладу, це врятувало б нас від заздалегідь приреченого завдання...

Капітан Везен підходить до мене, вигляд у нього похмурий. Перед вильотом він підходить до кожного з нас, і вигляд у нього похмурий. Капітан Везен здійснює у нас зв'язок із службою повітряного спостереження. Його завдання — повідомляти нас про переміщення ворожих літаків. Везен — мій товариш, якого я ніжно люблю, але він завжди пророкує лихо. Я шкодую, що побачив його.

— Друже, — звертається до мене Везен, — це так прикро, так прикро, так прикро!

І дістає з кишені якісь папери. Потім підозріливо дивиться на мене.

— Як ти летиш?

— Через Альбер.

— Так і є. Так і є. Ах, як це прикро!

— Не клей дурня. У чому річ?

— Тобі не можна летіти!..

Мені не можна летіти!.. Який добрий цей Везен! Якби він добився у Господа Бога, щоб попсувалися ларингофони!

— Ти не зможеш прорватися.

— Чого це я не зможу прорватися?

— Бо три ланки німецьких винищувачів весь час патрулюють над Альбером. Одна — на висоті шість тисяч метрів, а ті дві — на висоті сім тисяч п'ятсот і десять тисяч метрів. І жодна не покидає неба, доки не прибуде зміна. Там a priori заборонена зона. Ти попадеш в засідку. А потім, ось дивись!...

І він показує мені папірець, на якому надряпано якісь незрозумілі позначки.

Було б краще, коли б Везен дав мені спокій. Слова "a priori заборонена зона" справили на мене враження. Я думаю про червоні вогні і порушення правил руху. Але порушення правил тут — це смерть. Особливо гидке мені те "a priori". Почуваю себе так, ніби мене взяли вже на приціл.

Я напружую розум. Авжеж, ворог завжди має захищати a priorі

свої позиції. Всі ці слова — то нісенітниця... І потім — мені байдуже до тих винищувачів. Коли я спущуся на сімсот метрів, мене зіб'є зенітна артилерія. Вона не пропустить мене! І я раптом нападаю на Везена:

— Словом, ти надумав негайно повідомити, що мій політ дуже небезпечний, бо у німців є авіація! Біжи скажи про це генералові!

А Везену було б неважко теплим словом підбадьорити мене, сказавши про ті горезвісні винищувачі: "Якісь там літаки, що тиняються коло Альбера".

Зміст був би той самий!

IV

Все готове. Ми на борту літака. Лишається перевірити ларингофони...

— Ви мене добре чуєте, Дютетр?

— Чую добре, пане капітане.

— А ви, стрілець, добре чуєте мене?

— Я... так... дуже добре.

— Дютетр, ви чуєте стрільця?

— Чую добре, пане капітане.

— Стрілець, ви добре чуєте лейтенанта Дютетра?

— Я... так... дуже добре.

— Чому ви весь час кажете: "Я... так... дуже добре"?

— Я шукаю олівця, пане капітане.

Ларингофони не попсувалися.

— Стрілець, чи нормальний тиск повітря в балонах?

— Я... так... нормальний.

— У всіх трьох?

— У всіх трьох.

— Дютетр, ви готові?

— Готовий.

— Стрілець — готові?

— Готовий.

— Тоді рушаймо.

І я злітаю.

V

Страх виникає, коли втрачаєш певність, що ти — це ти. Ждучи вістки, яка може принести мені щастя або відчай я перебуваю в такому стані, ніби мене викинули в небуття. Невідомість робить мене нерішучим, і мої почуття, моя поведінка — це тільки тимчасова маска. Минає секунда за секундою, і час перестає створювати — як ото він створює дерево — справжню особу, що нею я стану за годину. Це невідоме "я", мов той привид йде мені назустріч зовні. І тоді мене сповнює почуття тривоги. Погана вістка викликає не тривогу, а страждання — а це зовсім інша річ.

Та ось час перестав плинути марно. Нарешті я беруся до своєї справи. Я вже не проектуюсь в безлике майбутнє. Я вже не той, кого серед вогняного виру може втягнути в штопор. Майбутнє вже не ввижається мені, мов якесь дивне видиво. Тепер його одна по одній створюють мої дії. Тепер я той, хто стежить за компасом і держить курс 313. Той, хто регулює роботу пропелерів і температуру масла. Це невідкладні і здорові турботи. Це домашні турботи, дрібні щоденні обов'язки, які ніби проганяють старість. День стає гарно прибраним домом, добре полірованою дошкою, киснем, що надходить без будь-яких перешкод. Я й справді в цю хвилину перевіряю подачу кисню, бо ми швидко піднімаємося: висота — шість тисяч сімсот метрів.

— З киснем усе гаразд, Дютетр? Як самопочуття?

— Добре, капітане.

— Гей, стрілець, у вас

— Я... так... усе гаразд, пане капітане.

— Ви ще не знайшли олівця?

Я стаю і тим, хто натискає кнопку S і кнопку А, щоб перевірити справність кулеметів. До речі...

— Гей, стрілець, там позаду у секторі вашого обстрілу немає ніякого великого міста?

— Гм... Ні, пане капітане.

— Тоді перевірте свої кулемети.

Я чую кулеметні черги.

— Добре б'ють?

— Добре.

— Всі справні?

— Гм... Так... усі.

Я теж стріляю. Куди, цікаво, летять оці кулі, якими так безсоромно ми поливаємо рідні поля. Вони ніколи нікого не вбивають. Земля велика.

Я живу змістом кожної хвилини. Я — це щось трошки стривожене, як той плід, що стигне. Звісно, умови мого польоту зміняться. І умови і завдання. Але я сам беру участь у готуванні цього майбутнього. Час помалу виліплює мене. Дитина зовсім не жахається, що терпляче готує в собі старого. Це дитина і вона грається в свої дитячі ігри. Я теж граюся. Лічу, циферблати, рукоятки, кнопки, важелі мого царства. Налічую сто три речі, які маю перевіряти, натягувати, повертати або натискувати. (Я трошки схитрував — полічив спусковий гачок моїх кулеметів як дві речі: там ще є запобіжник). Увечері ошелешу фермера, в якого живу. Спитаю його:

— А ви знаєте, скільки тепер у льотчика приладів, за якими він має стежити?

— Як я можу знати?