Переді мною видовисько, якого вже не виправити.
XXI
Схилившись над землею, я не помітив, що порожній простір між хмарами і літаком помалу розширився. Трасуючі снаряди лили золотаве світло: звідки я міг знати, що, досягши найвищої точки, вони викидають якісь темні цяточки, немов густо забиті цвяшки? Я бачу, як ті цяточки збираються в піраміди, що повільо клубочаться і пливуть назад, мов полярні крижини. Коли дивишся на них з такої відстані, здається, що ти сам нерухомий.
Я добре знаю, що ці спорудження одразу втрачають свою силу. Кожен такий клапоть тільки соту частку секунди має владу над життям і смертю людини! Але непомітно вони оточили мене. І з їхньою появою наді мною раптом нависла всією своєю вагою страшна загроза.
Ці безперервні густі вибухи, заглушені гудінням мотора, створюють ілюзію незвичної тиші. Я нічого не відчуваю.
Мене огорнула порожнява чекання — ніби десь радяться про мою долю.
Я думаю... все-таки я думаю: "Вони стріляють надто високо!" Підводжу голову, щоб побачити, як, мов жалкуючи, відлітає назад ціла зграя орлів. Вони відмовляються від здобичі. Але сподіватися нема на що.
Гармати, які досі не влучали в нас, пристрілюються. Стіни вибухів знову появляються на нашій висоті. Кожна вогнева точка за кілька секунд створює цілу піраміду вибухів і одразу ж, побачивши, що постріли невлучні, переносить вогонь в інше місце, створюючи там нову піраміду. Вогонь не шукає нас, а оточує.
— Дютертр, далеко ще?
— Якщо б змогли продержатися іще три хвилини, то закінчили б... але...
— Може, проскочимо?
— Ні!
Який же він лиховісний, цей сірий морок, сірий, наче скидане в купу манаття. А рівнина була блакитна. Незмірно блакитна. Блакитна, як морська глибінь...
Скільки я ще можу продержатися? Десять секунд? Двадцять? Вибухові хвилі весь час хитають мене в повітрі. Найближчі стукають по літаку, мов камені, що падають в візок. Тоді весь літак відгукується майже музикальним звуком. Іноді чути якийсь дивний стогін... То снаряди пройшли мимо. Це неначе блискавка: чим ближче, тим простіше вона. Деякі удари зовсім слабенькі — то по літаку стукають осколки. Хижак ніколи не шарпає бика, якого вбиває. Він точно і впевнено встромляє кігті. Він заволодіває биком. Отак і снаряди, коли буває пряме влучання: вони врізуються в літак, як у м'язи.
— Поранило?
— Ні!
— Гей, стрілець, не поранило?
— Ні!
Ці удари, які все-таки треба описувати, до уваги не беруться. Осколки б'ють по обшивці літака, як по барабану. Вони можуть попробивати бензобаки і так же легко розпороти нам животи. Але й живіт — це тільки барабан. Тіло — то нічого! На нього нема чого зважати... І це дивно!
Я хотів би сказати кілька слів про тіло. Але в повсякденному житті людина сліпа до очевидного. Щоб очевидність показала себе, потрібні деякі очевидні умови. Потрібен цей світловий дощ, який іде вгору, потрібні оці списи, що сунуть на тебе; потрібен нарешті оцей трибунал, щоб судити тебе останнім судом. Отоді ти зрозумієш.
Одягаючись перед польотом, я питав себе: "Яка вона буде, остання мить?". Життя завжди руйнувало вигадані мною привиди. Але цього разу довелося йти оголеному під градом страшних ударів, не маючи змоги навіть затулити рукою обличчя.
Випробування. Я розумів його як випробування для мого тіла. Уявляв, що тіло випробовується в першу чергу. Позиція, яку я неминуче мав зайняти, була позицією мого тіла. Ми так зайняті своїм тілом! Ми так старанно одягаємо його, миємо, доглядаємо, голимо, напуваємо, годуємо. Ми ототожнюємо себе з цією домашньою твариною. Ми водимо його до кравця, до лікаря, до хірурга. Ми страждаємо разом з ним. Ми кричимо разом з ним. Ми кохаємо разом з ним. І кажемо про нього: "Це я". І ось раптом уся ця ілюзія розвалюється. Ми сміємося над тілом. Ставимо його на рівень прислуги.
Хай тільки трохи підніметься гнів, спалахне любов, прокинеться ненависть — і та славнозвісна солідарність починає тріщати.
Твій син лишився в домі, охопленому полум'ям? Ти врятуєш його! Тебе не можна утримати! Ти гориш! Тобі це байдуже. Ти ладен кому завгодно віддати в заклад це манаття — своє тіло! Тобі стає ясно, що ти зовсім і не держишся того, що, здавалося, так багато важило для тебе. Ти віддав би свою руку, аби мати щастя подати руку допомоги! Ти весь у своїй дії. Твоя дія — це ти. Більше тебе ніде немає! Твоє тіло належить тобі, але то вже не ти. Ти готовий битися! Ніхто не стримає тебе, загрожуючи твоєму тілу. Хто ти? Ти — смерть ворога. Ти — порятунок твого сина. Ти обмінюєш себе. І в тебе немає почуття, що ти щось втрачаєш на цьому обміні. Твої руки, ноги? Це знаряддя. Коли обтісують камінть і знаряддя ламається, на нього махають рукою. І ти обмінюєш себе на смерть свого суперника, на те, щоб урятувати свого сина, вилікувати хворого, на свій винахід, якщо ти винахідник! Товариша з нашої групи смертельно поранило. Наказ про оголошення подяки розповідає: "Сказав своєму штурманові: мені — амба. Тікай. Рятуй документи!" Єдине, що має вагу — врятування документів або дитини, зцілення хворого, смерть суперника, відкриття! Зміст твого життя стає раптом сліпуче ясний. Це твій обов'язок, твоя ненависть, твоя любов, твоя вірність, твій винахід. І ти вже не знаходиш в собі нічого іншого.
Вогонь звільнив тебе не тільки від плоті, а водночас і від культу плоті. Людина більше не цікавиться собою. Для неї важливо тільки те, що вона становить собою. Вмираючи, вона не зникає, а зливається з цим. Вона не губить, а знаходить себе. Це зовсім не побажання мораліста. Це звичайна, повсякденна правда, яку повсякденні ілюзії прикривають непроникною маскою. Чи міг я, одягаючись перед польотом і так боячись за своє тіло — чи міг я тоді передбачити, що займаюся дурницею? Тільки в ту мить, коли віддаєш це тіло, з подивом бачиш, як мало воно для тебе важить. Але звісно, у звичайному житті, коли мною не керує ніяка невідкладна неминучість, коли не йдеться про значення мого існування — я не знаю проблем важливіших, ніж проблеми, пов'язані з моїм тілом.
Моє тіло! Мені байдуже до тебе! Мене викинуто з тебе, у мене більше нема надії і нічого мені вже не треба! Я відкидаю все, чим я був до цієї миті. То не я про щось думав, не я щось відчував. То було моє тіло. Я мусив якось дотягти його до тієї миті, коли раптом відкрив, що воно не має ніякого значення.