Куди вони йдуть? Вони й самі не знають! Прямують до якихось примарних зупинок, бо тільки-но той караван досягне оази, як оази вже немає. Кожна оаза зникає, коли настає її черга, і в свою чергу вливається в караван. І якщо караван добирається до справжнього села, яке вдає, ніби ще живе, він першого ж вечора висмоктує з нього всі соки. Він об'їдає те село, як черви об'їдають кістку.
Ворог просувається швидше, ніж біженці. Подекуди танки доганяють цей потік, тоді він густішає і повзе назад. Іноді в тому потоці плутаються цілі німецькі дивізії, і часом можна побачити парадоксальну річ: ті, що десь в інших місцях убивали, тут дають напитися.
За час нашого відступу ми стояли, мабуть, у десятьох селах. І всмоктувались у цей повільний липкий потік, який неквапливо тягнувся через ті села.
— Куди ви йдете?
— Самі не знаємо.
Вони ніколи нічого не знали. Ніхто нічого не знав. Вони евакуювались. Ніде вже не було жодного вільного куточка. Жодної дороги, по якій можна було б проїхати. А вони евакуювались. На півночі хтось розкидав ногою мурашник, і мурашки розлізлися навсібіч. Працьовито. Без паніки. Без надії. Без відчаю. Ніби виконували обов'язок.
— Хто дав вам наказ евакуюватися?
Наказ давали завжди мер, учитель, або заступник мера. На світанку, близько третьої години, той наказ раптом будив усе село.
— Евакуація.
Вони ждали його. Два тижні вони бачили, як проходили біженці, і вже не вірили в недоторканність свого дому. Але ж людина віддавна вже не кочівник. Вона будувала села, які стояли віками. Вона полірувала меблі, які служили потім ще й онукам. Батьківська хата приймала людину при народженні і не відпускала до самої смерті; а потім як справний корабель, що пливе від берега до берега, хата переходила синові. Та ось — кінець: більше в тому домі не жити. Люди йшли, не знаючи куди й чого!
XVI
Нелегкі наші дороги! Іноді бувають такі завдання, що за ранок доводиться кинути оком на Ельзас, Бельгію, Голландію, північ Франції і на море. Але здебільшого ми розв'язуємо наземні завдання, і наш горизонт найчастіше обмежуться наземні завдання, і наш горизонт найчастіше обмежується дорожньою пробкою десь на перехресті. Ось три дні тому ми з Дютетром бачили, як розвалилося село, де ми жили.
Мені, мабуть, ніколи не вдасться позбутися цього невідчепного спогаду. Десь близько шостої години ранку Дютетр і я, виходячи з дому, побачили страшенне безладдя. З усіх гаражів, з усіх сараїв на вузенькі вулиці висипали найрізноманітніші засоби пересування — нові автомобілі і старовинні екіпажі, які п'ятдесят років спали в куряві, вози для сіна і грузовики, автобуси і двоколісні бідки. На цьому ярмарку, як добре пошукати, можна було б знайти і диліжанси! На білий світ повитягали всі ящики на колесах. У них витрушують сімейні скарби. У подертих простирадлах їх тягнуть як попало до воза. І всі ці скарби стають уже ні на що не схожі.
В свій час вони визначали обличчя дому. Вони були речами звичного домашнього культу. Кожна річ мала своє місце, кожна була, за звичкою, необхідна, прикрашена спогадами, була дорога, тому що брала участь у створенні сімейного затишку. Але люди, вважаючи, ніби ці речі цінні самі по собі, одірвали їх від каміна, від столу, од стіни, скидали докупи, і тепер вони — тільки старе лахміття. Від священних реліквій, якщо їх скидати в купу, просто нудить.
Прямо на наших очах починається розклад.
— Божевільні! Що тут діється?
Господиня кав'ярні, куди ми заходимо, знизує плечима:
— Евакуюємось!
— Боже милостивий! Чого?
— Невідомо. Мер наказав.
Хазяйка дуже зайнята. Вона зникає на сходах. А ми, Дютетр і я, дивимось на вулицю. На вантажних і легкових автомобілях, на возах і шарабанах змішались діти, матраци, домашнє начиння.
Особливо жалюгідні старі автомобілі. Кінь, який добре держиться у возі, справляє враження чогось надійного, здорового. Коняці не потрібні запасні частини. Для воза, якщо треба його відремонтувати достатньо кілька цвяхів. А увесь цей мотлох машинного віку! Поршні, клапани, магнето, шестерні — чи довго вони діятимуть?
— Капітане... Чи не могли б ви помогти мені?
— Ну певно. А чим?
— Вивести мою машину із сарая...
Я здивовано дивлюся на неї.
— Ви... ви не вмієте правити машиною?
— О!.. На дорозі справлюся... То вже легше...
З нею невістка і семеро дітей.
На дорозі! На дорозі вона проїде на день двадцять кілометрів, зупиняючись через кожні двісті метрів. У страшенній дорожній тисняві через кожні двісті метрів доведеться гальмувати, виключати двигун і зчеплення, включати його, щоразу змінювати швидкість. Вона ж усе поламає! А пальне, якого у неї не стане! А масло! А вода, про яку вона забуде!
— Стежте за водою! Радіатор у вас тече, мов діряве відро.
— Ох! Машина не нова...
— Їхати доведеться з тиждень... Зможете?
— Сама не знаю...
Не проїхавши й десяти кілометрів, вона наскочить щонайменше на три машини, заклинить зчеплення, проколе камери. Тоді невістка і семеро дітей почнуть плакати. Тоді вона, невістка і семеро дітей, здавшись перед непосильними для них проблемами, перестануть будь-що робити, сядуть край дороги і ждатимуть пастуха. Але пастухи...
Пастухи... Їх так не вистачає, аж дивно! Ми з Дютетром спостерігали, як поводяться вівці, залишені без пастуха. Вони тікають в оглушливому гуркотінні механізмів. Три тисячі поршнів. Шість тисяч клапанів. Усе це скрипить, скрегоче, стукає. В кількох радіаторах кипить вода. Отак важко починає свій путь цей караван приречених! Караван без запасних частин, без шин і камер, без пального, без механіків. Яке божевілля!
— А ви не могли б лишитися вдома?
— О, ми раді б лишитися!
— То чого ж їхати?
— Сказали.
— Хто сказав?
— Мер...
Знову мер.
— Та певне, ми всі раді б лишитися вдома.
Це правда. Тут відчувається не паніка, а сліпа покірність. Користуючись цим, ми з Дютетром намагаємося умовити деяких:
— Краще розвантажте це все. Хоч воду питимете з своїх колодязів...
— Певно, що так було б краще!..
— То ви ж можете й зробити це!
Декого ми умовили. Зібрався гурт людей. Нас слухають. Ствердно кивають головами.
— Капітан правду каже!
У мене вже є послідовники. Один дорожній робітник — мій новий спільник — говорить ще палкіше за мене: