І підуть вони в безвість віків,
Повні суму і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху.
Ів. Франко. Мойсей
Опершись рукою на широку дверину товарового вагона, Сергій Данченко дивився на місто, що сірою плямою лежало далеко геть, завезене ранковим туманом. Позад Данченка, трохи наполягаючи йому на плечі голими грудьми, стояв Василь, накинувши на плечі хутрову куртку. У вагоні серед бляшанок з бензиною та купи різного машинного приладдя спало теж двоє — літун Тимошівський та воєнком літунської сотні.
Вагон термосився з руху й помірно плигав на рейках. Сергій Данченко, тримаючи рукою шапочку на голові, перехилився за двері й пильно роздивлявся на невиразне місто.
— Там річка... бачиш, Василю, за містом?— спитав він, показуючи рукою.
— Бачу,— відповів той.
— А за річкою, далі — сад... Його не видко. Отам серед саду стояла наша хата. І зроблена була просіка, щоб через неї з вікон було видко річку.
— Твій батько був великий буржуй? — спитав Василь, добуваючи люльку.
— Чималий... тисяч з сорок десятин мав.
Василь посміхнувся.
— Може, й мій теж буржуєм був,— не знайомий з батьком ні з матір’ю. Хтось мене народив, спасибі їм, та й кинув на вулиці.
Василь закурив і плюнув на біжучу землю. У вагоні заворушився воєнком і голосно позіхнув. Далі він підвівся і підійшов до дверей, кліпаючи очима.
Потяг раптом звернув, і місто вже лежало просто перед нами. Туман розходився. Місто росло, насувалось на них і розпадалось на будинки.
— Вже приїхали? — спитав воєнком.
— Воно таке саме... таке саме, як і було,— казав Данченко, не зводячи з міста очей.— Он я бачу вокзал, театр.
Василь плеснув воєнкома по плечі.
— А що, воєнкоме, будемо гнати бензину на горілку?
— А будемо,— відповів той, чіпляючи до пояса револьвер.
З їхньої мови прокинувся Тимошівський, жваво потягся та й собі висунувся з вагона.
— Оце добре,— гукнув він,— як я занудився без великого міста!
Він засміявся й погрозив кулаком.
— Ну, держіться, дівчата й жінки! Літуни їдуть!
Потяг спинився коло станції, і всі злізли з вагона.
— Ти до тітки підеш? — спитав Данченка Василь.
— Так,— відповів той,— але не заздри мені, я обіцяю й тобі знайти помешкання в неї.
Василь потягся.
— Ех, чому заздрити? Я й казарми люблю. Та, мабуть, я підшукаю жінку, що мене полюбить.
З неясним острахом пішов Данченко у місто. Він давно вже носив його в своїй душі. П’ять років безупинної мандрівки з фронту на фронт, голод, безсонні ночі взимку коло вогнища, коли все всередині бралося кригою й застигало, тисячі таких ночей і одноманітних день викохали йому теплий малюнок рідного міста. Там, звідки вернувся, він не мав нічого свого, і цей малюнок переховував, як єдине багатство. Він любив тепер місто більше, ніж тоді, коли жив тут. Ночі холоду й дні спраги виткали йому чудове мереживо спогадів, може, й не правдивих зовсім, але теплих і втішних.
А місто зустріло його суворо, і просто в обличчя йому війнув важкий дух руїни. З усіх боків нахилились до нього пошарпані будинки, і вибиті шибки лягали йому тягарями на серце. І хоч п’ять років він тільки й бачив, що розпад і смерть, а не міг погодитись, що місто, де ступала була його юнацька нога, так само гниє й розпадається. Спочатку він не міг навіть вмістити це й дивився, як на диво. Він почував, що всихає; його серце в’яло, і рвались там нитки ніжної мережки, яку він довго в’язав був увесь хмурний час, що лежав позад його.
Сергія тягло далі, в глиб міста. Байдуже розгортались перед ним вулиці, порослі травою, червоні прапори й чисте небо.
Замість буяння він спіткав тільки труп, і шумливе колись місто лежало купою стерва.
Він швидко переходив вулицю за вулицею. Прийшовши до тітчиного будинку, він постукав, але примітив, що двері незамкнені, і сам зайшов усередину. Назустріч йому вийшла жінка, і в ній він краще догадався, ніж пізнав, свою тітку. її сиве волосся не походило на тодішнє русяве, дрантя, що було на ній, не нагадувало колишніх суконь, а обличчя, де в густих зморшках зачаївся звір, мовчало про усміхи та вроду.
Вона пізнала небожа відразу, кинулась до нього й оповила руками. Ридання заглушили її слова. Мокрі від куховарні руки безтямно гладили й стискували його, а цілувала вона навіть його сорочку. Йому ніяково стало, аж боязно, і він визволився з її рук.
— Заспокойтесь, тьотю,— промовив він.
Тітка сіла на скриню й посадовила Данченка коло себе.
— Ти ж один лишився... Од кого ж сподіватись, як не від тебе? Твого батька розстріляно, твого дядька, мого і чоловіка, утоплено в річці з каменюкою на шиї, як собаку...
— А де мати? — спитав Данченко.
— Мати втекла за кордон... А я... о Сергію! Що я стерпіла! Мене бито по видові, тягано за волосся, як повію! Чотири місяці, чотири місяці, як один день, держали мене в льохові, допитували, ставили під стінку розстрілювати.
Раптом вона схаменулась.
— Т-с-с-с... у мене три кімнати зреквізовано, комуністи живуть... А ти не комуніст часом?
— Ні,— відповів Сергій,— а коли ж розстріляно батька?
— Торік, як німці наступали,— пошепки відповіла тітка.— Вночі аж п’ятдесят заложників розстріляно. А дядька Олексу ще раніш селяни в ополонці втопили. Немає слів, щоб вимовити жах того часу. Я була як загнана вовчиця, як скажена кішка! Ти бачиш, яка я? Так тепер я хоч спати можу, а то ночі пролежувала, очей не сплющивши...
— А Галочка?
— Що Галочці? Перебула той час у хрещеної матері, і нічого їй... Чудна вона. Почну скаржитись, нагадую про батька, а вона: нащо згадувати, каже, аби мучитись? Дитина вона ще, співає, сміється. Служить десь у народній освіті, чи що, переписувачкою на машинці. Сьогодні неділя, до церкви пішла. Та чого ж це ми сидимо в сінях?
Вони зайшли в хату.
— Ти їсти хочеш? Тільки не ремствуй, самий хліб та юшка. Так і годуємось. Галочка вряди-годи принесе пайку хліба, а то спродую те, що не пограбовано.
— Потім їсти,— відповів він і, щоб збадьорити тітку, додав:— От я з вами житиму, тоді краще буде. Літунам добру пайку дають, навіть яєчка, а масло чи сало — завсіди.
— Гляди не продайся за те сало,— прикро промовила тітка.
— Як це так — продатися? — спитав Сергій.