П'єр закінчив свою розповідь. Наташа блискучими, жвавими очима все ще невпинно і уважно дивилась на П'єра, наче бажаючи зрозуміти те, чого він, можливо, не висловив. П'єр, соромливо і щасливо ніяковіючи, зрідка поглядав на неї і придумував, що сказати тепер, щоб перевести розмову на іншу тему. Княжна Марія мовчала. Нікому й на думку не спадало, що три години ночі і що пора спати.
— Кажуть: нещастя, страждання,— сказав П'єр.— Та якби зараз, в цю хвилину мені сказали: хочеш залишатися, чим ти був до полону, чи спочатку пережити все це? Ради бога, ще раз полон і конятина. Ми думаємо, що як нас'викине із звичної доріжки — все пропало; а тут тільки починається нове, хороше. Поки є життя, є і щастя. Попереду багато, багато. Це я вам кажу,— промовив він, звертаючись до Наташі.
— Так, так,— сказала вона, відповідаючи на зовсім інше,— ! я нічого не бажала б, як тільки пережити все спочатку. *
П'єр уважно подивився на неї.
— Так, ї більш нічого,— підтвердила Наташа.
— Неправда, неправда,— вигукнув П'єр.— Я не винен, що я живий і хочу жити; і ви теж.
Раптом Наташа опустила голову на руки й заплакала.
— Чого ти, Наташо?— сказала княжна Марія.
— Нічого, нічого.— Вона усміхнулась крізь сльози до П'єра.— Прощавайте, пора спати.
П'єр встав і попрощався.
Княжна Марія і Наташа, як і завжди, зійшлися в спальні. Вони поговорили про те, що розповідав П'єр. Княжна Марія не казала своєї думки про П'єра. Наташа теж не говорила про нього.
— Ну, прощавай, Марі,— сказала Наташа.— Знаєш, я часто боюсь, що ми не говоримо про нього (про князя Андрія), наче ми боїмося принизити наше почуття, і забуваємо.
Княжна Марія важко зітхнула і цим зітханням визнала правдивість Наташиних слів; але на словах вона не погодилася з нею.
— Хіба можна забути?— сказала вона.
— Мені так гарно було сьогодні розповісти все, і тяжко, і боляче, й гарно. Дуже гарно,— сказала Наташа,— я певна, що він справді любив його. Тому я розповіла йому... Нічого, що я розповіла йому?— раптом, почервонівши, спитала вона.
— П'єру? О ні! Який він чудесний,— сказала княжна Марія.
— Знаєш, Марі,— раптом сказала Наташа з пустотливою усмішкою, якої давно не бачила княжна Марія на її обличчі.— Він зробився якийсь чистий, гладенький, свіжий; наче з лазні; ти розумієш?— морально з лазні. Правда?
— Справді,— сказала княжна Марія,— він багато виграв.
— І сюртучок коротенький, і волосся обстрижене; зовсім, ну зовсім як з лазні... тато бувало...
— Я розумію, що він (князь Андрій) нікого так не любив, як його,— сказала княжна Марія.
— Так, і він відмінний від нього. Кажуть, що дружні мужчини, коли зовсім різні. Мабуть, це правда. Правда, він зовсім нічим на нього не схожий?
— Зовсім, і чудесний.
— Ну, прощавай,— відповіла Наташа.
І та ж пустотлива усмішка, наче забута, довго залишалась на її обличчі.
XVIII
П'єр довго не міг заснути цього дня; він туди й сюди ходив по кімнаті, то насуплено вдумуючись у щось важке, раптом знизуючи плечима і здригаючись, то щасливо усміхаючись.
Він думав про князя Андрія, про Наташу, про їхню любов, і то ревнував її до минулого, то докоряв собі за це, то прощав. Була вже шоста година ранку, а він все ходив по кімнаті.
"Ну, що ж робити; коли, вже не можна без цього?^ Що ж робити?! Виходить, так треба",— сказав він сам до себе і, квапливо роздягнувшись, ліг у ліжко, щасливий і схвильований, але без сумнівів і вагань.
"Треба, хоч як це чудно, хоч яке неможливе це щастя,— треба зробити все для того, щоб бути з нею чоловіком і жінкою",— сказав він собі.
П'єр ще за кілька днів до цього визначив п'ятницю днем свого від'їзду до Петербурга. Коли він прокинувся в четвер, Савельїч прийшов до нього за наказами про складання речей у дорогу.
"Як до Петербурга? Що таке Петербург? Хто в Петербурзі?— мимоволі, хоч і в думці, спитав він.— Ага, щось таке давно, ще раніше, ніж це сталося, я чогось збирався до Петербурга,— згадав він.— Чому ж? я й поїду, можливо. Який він добрий, уважний, як усе пам'ятає!— подумав він, дивлячись на старе обличчя Савельїча.— І яка усмішка приємна!"— подумав він.
— Ну, що, все не хочеш на волю, Савельїч?— спитав П'єр.
— Нащо мені, ваше сіятельство, воля? За покійного графа, царство небесне, жили і від вас кривди не бачили.
— Ну, а діти?
— І діти проживуть, ваше сіятельство: за такими панами жити можна.
— Ну, а спадкоємці мої? — сказав П'єр.— Раптом я оженюся... Може ж таке статися,— додав він, мимоволі усміхнувшись.
— І, насмілюся сказати, добре діло, ваше сіятельство.
"Як він думає це легко,— подумав П'єр.— Він не знає, як це страшно, як небезпечно. Занадто рано або занадто пізно... Страшно!"
— То як зволите наказати? Завтра зволите їхати?— спитав Савельїч.
— Ні; я трохи відкладу. Я тоді скажу. Ти мені пробач за турботи,— сказав П'єр і, дивлячись на Савельїчеву усмішку, подумав: "Як дивно, однак, що він не знає, що тепер нема ніякого Петербурга і що передусім треба, щоб вирішилось те. А втім, він, певне, знає, тільки прикидається. Поговорити з ним? Як він думає?— подумав П'єр.— Ні, згодом коли-небудь".
За сніданком П'єр сказав княжні, що вчора він був у княжн" Марії і застав там,— можете собі уявити, кого?!—Наташу Ростову.
Княжна удала, що вона в цій звістці не вбачає нічого більш незвичайного, як у тому, що П'єр бачив Анну Семенівну.
— Ви її знаєте?— спитав П'єр.
— Я бачила княжну,— відповіла вона.— Я чула, що її сватали за молодого Ростова. Це було б дуже добре для Ростових; кажуть, вони з'овсім розорилися.
— Ні, Ростову ви знаєте?
— Чула тоді тільки про цю історію. Дуже шкода.
"Ні, вона не розуміє або вдає,— подумав П'єр.— Краще теж не казати їй".
Княжна теж приготувала провізію на дорогу П'єру.
"Які вони добрі всі,— думав П'єр,— чого вони тепер, коли вже напевне їх це не може більш цікавити, клопочуться всім цим? І все для мене; ось що дивно".
Цього ж дня до П'єра приїхав поліцеймейстер з пропозицією прислати довіреного до Грановитої палати для прийняття речей, які сьогодні роздають власникам.
"Ось і цей теж,— думав П'єр, дивлячись в обличчя поліцеймейстерові,— який гарний, красивий офіцер і який добрий! Тепер клопочеться такими дрібницями. А ще кажуть, що він нечесний і користується. Яка нісенітниця! А втім, чому ж йому й не користуватись? Він так і вихований. І всі так роблять. А таке приємне, добре обличчя, і усміхається, дивлячись на мене".