— Так, він дуже, дуже добра людина, коли перебуває під впливом не поганих людей, а таких, як я,— казала собі княжна.
Зміну, що відбулася в П'єрі, по-своєму помітили і його слуги— Терентій і Васька. Вони вважали, що він дуже попростішав. Те-рентій часто, роздягнувши пана і сказавши надобраніч, баріївся з чобітьми і одягом в руці, чекаючи, чи не почне пан розмоби. І здебільшого П'єр зупиняв Терентія, помічаючи, що йому хочеться поговорити.
— Ну, то скажи мені... та як же ви здобували собі їжу? — питав він. І Терентій починав розповідати про московське розорення, про небіжчика графа і довго стояв з одягом, розказуючи, а іноді слухаючи П'єрову розповідь, і, з приємною свідомістю близькості до себе пана та з прихильністю до нього, виходив у передпокій.
Лікар, який лікував П'єра і одвідував його щодня, незважаючи на те, що, за звичаєм лікарів, вважав за свій обов'язок маги вигляд людини, кожна хвилина якої дорогоцінна для стражденного людства, засиджувався годинами у П'єра, розповідаючи свої улюблені історії та спостереження над звичаями хворих взагалі і особливо дам.
— Егеж, ось з такою людиною поговорити приємно, не те, ІДО в нас, у провінції,— казав він.
В Орлі жило кілька полонених французьких офіцерів, і лікар привів одного з них, молодого італійського офіцера.
Цей офіцер став ходити до П'єра, ц княжна сміялася з тих ніжних почуттів, що їх виявляв італієць до П'єра.
Італієць, видно, був щасливий тільки тоді, коли він міг приходити до П'єра і розмовляти й розповідати йому про своє минуле, про своє домашнє життя, про свою любов і виливати перед ним своє обурення проти французів і особливо проти Наполеона.
— Якщо всі росіяни хоч трохи схожі на вас,— казав він до П'єра,— c'est ur^sacri lège que de faire la guerre à un peuple comme le vôtre1. Ви, зазнавши такого лиха від французів, навіть злоби не маєте проти них.
І гарячу любов італійця П'єр тепер заслужив тільки тим, що він викликав у ньому найкращі сторони його душі і милувався ними.
В останній час П'єрового перебування в Орлі до нього приїхав його давній знайомий масон — граф Еілларський,— той самий, який' вводив його в ложу в 1807 році. Вілларський був жонатий з багатою росіянкою, яка мала великі маєтки в Орловській губернії, і займав у місті тимчасову посаду по продовольчій лінії. ч
^Взнавши, що Безухов у Орлі, Вілларський, хоч і ніколи не був близько знайомий з ним, приїхав до нього з тим засвідченням дружби та близькості, що його висловлюють звичайно одне одному люди, зустрічаючись у пустелі. Вілларський нудьгував у Орлі І був щасливий, зустрівши людину одного з ним кола і з однаковими, як він гадав, інтересами.
Але на подив свій Вілларський помітив скоро, що П'єр дуже відстав від теперішнього життя і поринув, як він сам з собою визначав П'єра, в апатію та егоїзм.
— Vous vous encroûtez, mon cher2, —казав він йому. Незважаючи на те, Вілларському було тепер приємніше з П'єром, ніж перше, і він щодня бував у нього. А П'єру, дивлячись на Вілларського і слухаючи його тепер, чудно і неймовірно було думати, що він сам дуже недавно був таким же.
Вілларський був жонатий, сімейний чоловік, заклопотаний справами дружининого маєтку, і службою, і сім'єю. Він вважав, що всі ці клопоти є завадою в житті і що всі вони нікчемні, бо мають за мету особисте благо його і родини. Воєнні, адміністративні, політичні, масонські міркування увесь час заполонювали його увагу. І П'єр, не намагаючись змінити його погляд, не осуджуючи його, зі своєю тепер постійно тихою, радісною глузливістю милувався цим чудним, тасим знайомим йому явищем.
У стосунках П'ерових з Вілларським, з княжною, з лікарем,
1 то воювати з таким народом, як ви,— злочин.
2 — Ви опускаєтесь, дорогий мій,
з усіма людьми, з якими він зустрічався тепер, у нього була нова риса, що прихиляла до нього всіх людей: це визнання того, що кожна людина може думати, почувати і дивитись на речі по-своєму; визнання неможливості словами переконати людину в помилковості її думки. Ця законна особливість кожної людини, що перше хвилювала і дратувала П'єра, тепер становила основу співчуття й інтересу, які він виявляв/до людей. Відмінність, іноді цілковита суперечність поглядів людей з їхнім життям і між собою, радувала П'єра й викликала в нього глузливу й лагідну усмішку.
П'єр несподівано відчув, що в практичних справах тепер у нього був центр ваги, якого не було раніш. Перше кожне грошове питання, особливо просьби про гроші, з якими до нього, як до дуже багатої людини, зверталися вельми часто, викликали в нього безвихідне хвилювання й вагання. "Дати чи не дати? — питав він себе.— У мене є, а йому треба. Але іншому ще більш треба. Кому більш треба? А може, обидва обманщики?" І з усіх цих припущень він перше не знаходив ніякого виходу, а давав усім, поки було що давати. Так само він вагався раніш над кожним питанням, що стосувалося його маєтності, коли один казав, що треба зробити так, а другий — інакше.
Тепер, на своє здивування, він побачив, що в усіх цих питаннях не було більш сумнівів і вагань. В ньому тепер був суддя, що за якимись йому самому невідомими законами вирішував, що треба і чого не треба робити.
Він був так само, як і перше, байдужий до грошових справ; але тепер він безперечно знав, що треба зробити і чого не треба. Першим застосуванням цього нового судді була для П'єра просьба полоненого французького полковника, який прийшов до нього, багато розповідав про свої подвиги і наостанку заявив майже вимогу про те, щоб П'єр дав йому чотири тисячі франків для надіслання дружині й дітям. П'єр без будь-якого зусилля й напруження відмовив йому, а потім дивувався, яким простим і легким було те, що перше здавалося нерозв'язно важким. Разом з тим у цей самий час, відмовляючи полковникові, він вирішив, що треба вдатись до хитрощів для того, щоб, виїжджаючи з Орла, змусити італійського офіцера взяти гроші, яких йому, видно, бракувало. Новим для П'єра доказом того, що в нього встановився погляд на практичні речі, було його розв'язання питання про борги дружини та про відновлення чи невідновлення московських домів і дач.