Війна і мир

Сторінка 400 з 466

Лев Толстой

Кінь Денисова, обходячи калюжу, що була на дорозі, потягнувся вбік і штовхнув його коліном об дерево.

— Е, чорт! — сердито вигукнув Денисов і, вищиривши зуби, нагайкою тричі вдарив коня, забризкавши себе й товаришів грязюкою. Денисов був не в настрої: і від дощу, і від голоду (з ранку ніхто нічого не їв), і, головне, від того, що досі від Долохова не було вістей і посланий взяти язика не повертався.

"Навряд чи трапиться друга така нагода, як нині, напасти на транспорт. Самому нападати занадто рисковано, а відкласти до другого дня — з-під носа вихопить здобич хто-небудь з великих партизанів",— думав Денисов, раз у раз поглядаючи уперед з надією побачити очікуваного посланця від Долохова.

Виїхавши на просіку, по якій видно було далеко праворуч,; Денисов зупинився.

— їде хтось,— сказав він.

Осавул подивився в тому напрямі, куди показував Денисов.

— їдуть двоє — офіцер і козак. Тільки не припущенно, щоб був сам підполковник,— сказав осавул, який любив вживати невідомі козакам слова.

Вершники, спустившись з гори, зникли з очей і за кілька хвилин знову з'явилися. Попереду втомленим галопом, поганяючи нагайкою, їхав офіцер — розтріпаний, наскрізь промоклий і з засунутими вище колін штанами. За ним, стоячи на стременах, рисив козак. Офіцер цей, дуже молоденький хлопець з широ-' ким рум'яним обличчям і з бистрими, веселими очима, під'їхав до Денисова й подав йому промоклого конверта.

— Від генерала,— сказав офіцер.— Пробачте, що не зовсім сухий...

Денисов, нахмурившись, узяв конверта і став розпечатувати.

— От казали все, що небезпечно, небезпечно,— промовив офіцер, звертаючись до осавула в той час, як Денисов читав поданого йому листа.— А втім, ми з Комаровим,— він показав на козака,— підготувались. У нас по два пісто... А це що таке?— спитаб він, побачивши французького барабанщика,— полонений? Ви вже були в бою? Можна з ним поговорити?

— Ростов! Петя!— вигукнув у цей час Денисов, перебігши поданого йому листа.— Та як же ти не сказав, хто ти?— і Де' нисов з усмішкою, обернувшись, простягнув руку офіцерові.

Офіцер цей був Петя Ростов. '

Цілу дорогу Петя готувався до того, як він, як слід дорослому й офіцерові, не натякаючи на колишнє знайомство, буде тримати себе з Денисовим. Але тільки-но Денисов усміхнувся до нього, Петя одразу засяяз, почервонів од радості і, забувши підготовлену офіціальність, почав розповідати про те, як він проїхав повз французів і який він радий, що йому дали таке доручення, і що він був уже в бою під Вязьмою, і що там відзначився один гусар.

— Ну, я радий тебе бачити,— перебив його Денисов, і обличчя його набрало знову заклопотаного виразу.

— Михаиле Феоклитовичу,— звернувся він до осавула,— а це ж знову від німця. Він при ньому перебуває.— І Денисов розповів осавулові, що зміст паперу, привезеного щойно, полягав у повтореній вимозі від генерала німця приєднатися для нападу на транспорт.— Якщо ми його завтра не візьмемо, він у нас з-під носа видере,— закінчив він.

У той час, як Денисов говорив з осавулом, Петя, збентежений холодним тоном Денисова і гадаючи, що причиною цього тону був стан його штанів, під шинеллю зсував їх так, щоб ніхто цього не помітив, намагаючись мати вигляд якнайбільш войовничий.

— Буде який наказ від вашого високоблагородія?— спитав він Денисова, приставляючи руку до козирка і знову вертаючись до гри в ад'ютанта та генерала, до якої він підготувався,-^— чи повинен я залишатися при вашому високоблагородії?

— Накази?..— замислено сказав Денисов.— Та ти можеш зостатися до завтрашнього дня?

— Ах, будь ласка... Можна мені при вас зостатися?— вигукнув Петя.

— Та як саме сказано тобі від генерала — зразу повернутися?— спитав Денисов. Петя почервонів.

— Та він нічого не сказав. Я думаю, можна?— промовив він запитально.

— Ну, гаразд,— сказав Денисов. І, звернувшись до своїх підлеглих, він дав розпорядження про те, щоб партія йшла до призначеного біля караулкй в лісі місця відпочинку і щоб офіцер на киргизькому коні (цей офіцер виконував обов'язки, ад'ютанта) їхав шукати Долохова, довідатись, де він і чи прийде він увечері. А сам Денисов з осавулом і Петею мав намір під'їхати до узлісся, яке виходило в бік Шамшева, щоб глянути на те місце розташування французів, що на нього мав бути спрямований завтрашній напад.

— Ну, борода,— звернувся він до селянина провідника,— веди до Шамшева.

Денисов, Петя і осавул, у супроводі декількох козаків та гусара, який віз полоненого, поїхали ліворуч через яр, до узлісся.

V

Дощик ущух, тільки падав туман і капало з віття дерев. Денисов, осавул та Петя мовчки їхали за селянином у ковпаку, який, легко і беззвучно ступаючи по корінню й мокрому листю своїми вивернутими ногами у личаках, вів їх до узлісся.

Вийшовши на 'схил, селянин припинився, роздивився і рушив до рідкої стіни дерев. Біля великого дуба, з неопалим ще листям, він зупинився і таємничо поманив до себе рукою.

Денисов і Петя під'їхали до нього. З того місця, на якому зупинився селянин, було видно французів. Зразу за лісом ішло схилом униз ярове поле. Праворуч, через крутий яр, видно було невелике сільце і панський будинок із зруйнованим дахом. У цьому сільці і в панському будинку, і по всьому пагорку, в садку, біля криниць та ставка і по всій дорозі на гору від мосту до села, не більш як за двісті сажнів відстані, видно було у пливучому тумані юрми людей. Чутно було ясно їх неросійські покрикування на коней у повозках, що дерлися на гору, і погукування один до одного.

— Полоненого дайте сюди,— неголосно сказав Денисов, не зводячи очей з французів.

Козак зліз з коня, зсадив хлопчика і разом з ним підійшов до Денисова. Денисов, показуючи на французів, питав, які і які це війська. Хлопець, встромивши свої змерзлі руки до кишень і звівши брови, злякано дивився на Денисова і, незважаючи на очевидне бажання сказати все, що він знав, плутався у своїх відповідях і лише підтверджував те, що питав Денисов. Денисов, нахмурившись, одвернувся од нього і звернувся до осавула, передаючи йому свої міркування.

Петя, швидкими рухами повертаючи голову, оглядався то на барабанщика, то на Денисова, то на осавула, то на французів у селі й на дорозі, пильнуючи, щоб не пропустити чого-небудь важливого.