Війна і мир

Сторінка 18 з 466

Лев Толстой

— Та вже я, певне, не буду перед гостями бігати за молодиком...

— Ну, добилася свого,— втрутився Микола,— наговорила всім прикрого, розстроїла всіх. Ходімте в дитячу.

Усі четверо, як сполохана зграя пташок, встали й пішли з кімнати.

— Мені наговорили прикрого, а я нікому нічого,— сказала Віра.

і мадам де Жанліо

— Madame de Genlis! Madame de Genlis! — промовили, сміючись, голоси з-за дверей.

Вродлива Віра, яка справляла на всіх такий дратуючий, неприємний вплив, усміхнулась і, видно, не зачеплена тим, що їй сказали, підійшла до дзеркала й поправила шарф та зачіску: дивлячись на своє гарне обличчя, вона стала, як видно, ще холоднішою і спокійнішою.

У вітальні тривала розмова.

— Ahl chère,— сказала графиня,— і в моєму житті tout n'est pas rose. Хіба я не бачу, що du train, que nous allons наших достатків нам не надовго! І все це клуб, і його доброта. В селі ми живемо, хіба ми відпочиваємо? Театри, полювання і бог знає що. Та що про мене говорити! Ну, як же ти все це влаштувала? Я часто дивуюся з тебе, Annette, як це ти, в твої роки, мчиш у повозці сама, в Москву, в Петербург, до всіх міністрів, до всієї знаті, з усіма вмієш обійтися, дивуюсь! Ну, як же це влаштувалося? От я нічого цього не вмію.

— Ах, серце моє! — відповіла княгиня Анна Михайлівна.— Не дай боже тобі спізнати, як тяжко зостатися вдовою без опори і з сином, якого любиш без міри. Всього навчишся,— говорила вона далі, трохи пишаючись.— Процес мій мене навчив. Коли мені треба бачити кого-небудь з цих тузів, я пишу записку: "princesse une telle2 бажає бачити такого-то" і їду. Сама, візником, хоч два, хоч три рази, хоч чотири, доти, поки не доб'юсь того, чого мені треба. Мені однаково, хоч би що про мене думали.

— Ну, як же, кого ти просила про Бореньку? — спитала графиня.— Адже твій ось уже офіцер гвардії, а Миколенька йде юнкером. Нема кому поклопотатися. Ти кого просила?

— Князя Василя. Він був дуже привітний. Відразу на все погодився, доповів государеві,— говорила княгиня Анна Михайлівна захоплено, зовсім забувши все приниження, через яке вона пройшла, щоб досягнути своєї мети.

— Що, він постарів, князь Василь? — спитала графиня.— Я його не бачила з наших театрів у Румянцевих. І думаю, забув про мене... Il me faisait la cour3,— згадала графиня з усмішкою.

— Все такий самий,— відповіла Анна Михайлівна,— люб'язний, розсипається. Les grandeurs ne lui ont pas tourné la tête du tout4. "Я жалкую, що надто мало можу для вас зробити, ласкава княгине,— він мені мовить,— наказуйте". Ні, він гарна людина і родич прекрасний. Але ти знаєш, Nathalie, мою любов до сина. Я не знаю, чого я не зробила б для його щастя. А обставини

1 не все троянди.— як ми живемо,

2 княгиня така-то

8 Він до мене залицявся, 4 Почесті не змінили його.

4"

61

мої такі погані,— говорила далі Анна Михайлівна сумно й понижуючи голос,— такі погані, що я тепер у жахливому становищі. Мій нещасний процес з'їдає все, що' я маю, і не посувається. У мене нема, можеш собі уявити, à la lettre1 нема гривеника грошей, і я не знаю, за що обмундирувати Бориса.— Вона вийняла хусточку й заплакала.— Мені треба п'ятсот карбованців, а в мене один двадцятип'ятирублевий папірець. Я в такому становищі... Одна моя надія тепер на графа Кирила Володимировича Безухова. Якщо він не захоче підтримати свого хрещеника,— він же хрестив Борю,— і призначити йому що-небудь на утримання, то всі мої клопотання пропадуть: мені не буде за що обмундирувати його.

Графиня пустила сльозу і мовчки обмірковувала щось.

— Часто думаю, може, це й гріх,— сказала княгиня,— а часто думаю: от граф Кирило Володимирович Безухов живе сам один... це величезне багатство... і для чого живе? йому життя тягарем стало, а Борис лише починає жити.

— Він, певне, залишить щось Борисові,— сказала графиня.

— Бог знає, chère amie!2 Ці багачі й вельможі такі егоїсти. Та я все ж поїду зараз до нього з Борисом і прямо скажу, в чому річ. Хай про мене думають,, що хочуть, мені, далебі, однаково, коли синова доля залежить від цього.— Княгиня підвелася.— Тепер друга година, а о четвертій ви обідаєте. Я встигну з'їздити.

І з прийомами петербурзької ділової пані, яка вміє використовувати час, Анна Михайлівна послала за сином і разом з ним вийшла до передпокою.

— Прощавай, серце моє,— сказала вона графині, яка провела її до дверей,— побажай мені успіху,— додала вона пошепки, щоб не чув син.

— Ви до графа Кирила Володимировича, ma chère? — сказав граф з їдальні, виходячи теж до передпокою.— Коли йому краще, кличте П'єра до мене обідати. Адже він у мене бував, з дітьми танцював. Кличте неодмінно, ma chère. Ну, подивимось, як то сьогодні відзначиться Тарас. Каже, що у графа Орлова такого обіду не бувало, як у нас буде.

XII

— Mon cher Boris 3,— сказала княгиня Анна Михайлівна до сина, коли карета графині Ростової, в якій вони сиділи, проїхала по встеленій соломою вулиці і в'їхала на широке подвір'я графа Кирила Володимировича Безухова.—Mon cher Boris3,—сказала

1 іноді

2 друже мій!

3 — Боренька,-

мати, виймаючи руку з-під старого салопа і несміливим, лагідним рухом кладучи її на синову руку,— будь привітний, будь уважний. Граф Кирило Володимирович усе ж тобі хрещений батько, і від нього залежить твоя майбутня доля. Пам'ятай це, mon cher 19 будь милим, як ти вмієш бути...

— Якби я знав, що з цього вийде що-небудь, крім приниження...— відповів син холодно.—Але я обіцяв вам і роблю це для вас.

Незважаючи на те, що чиясь карета стояла біля під'їзду, швейцар, оглянувши матір з сином (які, не кажучи повідомляти про себе, просто ввійшли у скляні сіни між двома рядами статуй у нішах), значливо подивившись на старенький салоп, спитав, кого вони хочуть бачити, княжен чи графа, і, дізнавшись, що графа, сказав, що їх сіятельству сьогодні гірше і їх сіятель-ство нікого не приймають.

— Ми можемо поїхати звідси,— сказав син по-французькому.

— Mon ami!2 — промовила мати благальним голосом, знову торкаючись синової руки, наче цей дотик міг заспокоювати чи збуджувати його.

Борис замовк і, не скидаючи шинелі, запитально дивився на матір.