— Я одно хотів вам сказати, княжно,— сказав Ростов,— це те, що якби князь Андрій Миколайович не був живий, то як про полкового командира в газетах це зразу було б оголошено.
Княжна дивилась на нього, не розуміючи його слів, але радіючи з виразу співчутливого страждання, що було на його обличчі.
— І я стільки прикладів знаю, що рана осколком (в газетах сказано — гранатою) буває або смертельна — одразу, або, навпаки, дуже легка,— казав Микола.— Треба надіятись на краще, і я певен... ^
Княжна Марія перебила його.
— О, це був би такий жа...— почала вона і, недоговоривши від хвилювання, граціозним порухом (як і все, що вона робила при ньому) нахиливши голову і вдячно глянувши на нього, пішла за тіткою.
Увечері цього дня Микола нікуди не поїхав у гості і залишився вдома, щоб позакінчувати деякі рахунки з продавцями коней. Коли він закінчив справи, було вже пізно, щоб їхати куди-небудь, але було ще рано, щоб лягати спати, і Микола довго сам ходив туди й сюди по кімнаті, обдумуючи своє життя, що з ним рідко траплялося.
Княжна Марія справила на нього приємне враження під Смоленськом. Те, що він зустрів її тоді в таких особливих умовах, і те, що його мати саме на неї один час указувала йому як на багату відданицю — все це привернуло до неї його особливу увагу. У Воронежі під час його одвідин враження це було не тільки приємне, але й сильне. Микола був захоплений тією особливою, моральною красою, яку він цього разу помітив у ній. Проте він збирався їхати, і йому на думку не спадало жалкувати, що, виїжджаючи з Воронежа, він позбавляється нагоди бачити княжну. Та нинішня зустріч з княжною Марією в церкві (Микола почував це) запала йому глибше в серце, ніж він передбачав, і глибше, ніж він бажав для свого спокою. Це бліде, тонке, сумне обличчя, цей променистий погляд, ці тихі, граціозні рухи і головне — ця глибока і ніжна печаль, що оповивала всі риси її, тривожили його і вимагали його співчуття. У мужчинах Ростов терпіти не міг виразу вищого духовного життя (тому він не любив князя Андрія), він презирливо називав це філософією, мрійливістю; але в княжні Марії, саме в цій печалі, яка виявляла всю глибину цього чужого для Миколи духовного світу, він почував невимовну принадність.
"Чудова, мабуть, дівчина! Оце іменно ангел! — говоривівін сам з собою.— Чому я не вільний, нащо я поквапився з Сонею?" І мимоволі він зрівняв їх обох: бідність в одній і багатство у другій тих духовних дарів, яких не мав Микола і які тому він так високо цінив. Він спробував собі уявити, що було б, якби він був вільний. Яким чином він би освідчився їй і вона стала б його дружиною? Ні, він не міг собі уявити цього. Йому робилось моторошно, і ніякі ясні образи не поставали перед ним. З Сонею він давно вже склав собі майбутню картину; і все це було просте і ясне, саме тому, що все це було видумане, і він знав усе, що було в Соні; а з княжною Марією не можна було уявити собі майбутнього життя, бо він не розумів її, а тільки любив.
Мрії про Соню мали в собі щось веселе, цяцькове. А думати про княжну Марію завжди було трудно і трохи страшно. *
"Як вона молилася! — згадав він.— Видно було, що вся душа її в молитві. Так, це та молитва, яка зрушує гори, і я певен, що молитву її буде справджено. Чому я не молюсь про те, чого мені треба? — згадав він.— Чого мені треба? Волі, розв'язання з Сонею. Вона правду казала,— згадав він слова губернаторші,— крім нещастя нічого не буде з того, що я одружуся з нею. Плутанина, горе maman... справи... плутанина, страшна плутанина! Та я й не люблю її. Справді, не так люблю, як треба. Боже мій! виведи мене з цього жахливого, безвихідного становища! — почав він раптом молитися.— Так, молитва зрушить гору, але треба вірити і не так молитися, як ми дітьми молилися з Наташею про те, щоб сніг зробився цукром, і вибігали на подвір'я куштувати, чи робиться зі снігу цукор. Ні, але я не про дрібниці молюсь тепер",— сказав він, ставлячи в куток люльку і, склавши руки, стаючи перед образом. І, зворушений спогадом про княжну Марію, він почав молитися так, як давно не молився. Сльози в нього були на очах і в горлі, коли в двері увійшов Лаврушка з якимись паперами.
— Дурень! чого лізеш, коли тебе не кличуть! — сказав Микола, швидко змінюючи позу.
— Од губернатора,— заспаним голосом сказав Лаврушка,— кульєр приїхав, лист вам.
— Ну, гаразд, спасибі, іди!
Микола взяв два листи. Один був від матері, другий від Соні. Він впізнав їх по почерках і першим розпечатав листа від Соні. Не встиг він прочитати кілька рядків, як обличчя в нього зблідло і очі злякано й радісно розширились.
— Ні, цього не може бути! — промовив він вголос.
Не можучи сидіти на місці, він з листом у руках, читаючи його, став ходити по кімнаті. Він перебіг листа, потім прочитав його раз, другий і, піднявши плечі й розвівши руки, зупинився посеред кімнати з розтуленим ротом і з застиглим поглядом. Те, про що він допіру молився з упевненістю, що бог вдовольнить його молитву, справдилося; але Микола був здивований з цього так, наче це було щось незвичайне і наче він ніколи не чекав цього, і наче саме те, що це так швидко сталося, було доказом того, що це йшло не від бога, якого він просив, а від звичайної випадковості.
Той вузол, що здавався нерозв'язним і що сковував волю Ростову, було розв'язано цим несподіваним (як здавалося Миколі), нічим не викликаним Сониним листом. Вона писала, що останні тяжкі обставини, втрата майже всього майна Ростових у Москві і не раз висловлювані бажання графині, щоб Микола одружився з княжною Волконською, і його мовчання і холодність останнього часу — все це разом спонукало її до вирішення зректися його обіцянок і дати йому цілковиту волю.
"Мені занадто важко було думати, що я можу бути причиною горя чи розбрату в родині, яка мене облагодіяла,— писала вона,— і любов моя має одну мету — щастя тих, кого я люблю; і тому я благаю вас, Nicolas, вважати себе вільним і знати, що, незважаючи ні на що, ніхто дужче не може вас любити, як ваша Соня".
Обидва листи були з Троїці. Другий лист був від графині. В листі цьому описувались останні дні в Москві, виїзд, пожежа і "загибель усього майна. В листі цьому між іншим графиня писала про те, що князь Андрій серед поранених їхав разом з НИМИ.