З уривчастих розмов про його батька та про Наташу, з того хвилювання, з яким П'єр говорив про небіжчика, з тієї обережної, благоговійної ніжності, з якою Наташа говорила про нього ж, хлопчик, який тільки-но починав догадуватись про любов, склав собі уявлення про те, що батько його любив Наташу і заповідав її, помираючи, своєму другові. А цей батько, якого не пам'ятав хлопчик, здавався йому божеством, якого не можна було собі уявити і про якого він інакше не думав, як з завмиранням серця і з слізьми суму та захоплення. І хлопчик був щасливим внаслідок П'єрового приїзду.
Гості були раді П'єром, як людиною, що завжди пожвавлювала і згуртовувала всяке товариство.
Дорослі домашні, не кажучи про дружину, були раді другом, при якому жилось легше і спокійніше.
Старенькі жінки були раді з подарунків і, головне, тому, що знову оживе Наташа.
П'єр почував ці різні погляди на нього різних світів і поспішав кожному дати очікуване.
П'єр, найнеуважніша, забудькувата людина, тепер, за списком, який склала дружина, купив усе, не забув ні комісій матері та брата, ні подарунків на плаття Беловій, ні іграшок небожам, йому дивною здалася в перший час по його одруженні ця жінчина вимога — виконати і не забути всього того, що він узявся купити, і вразило серйозне засмучення її, коли він за першої своєї поїздки усе перезабув. Але згодом він звик до цього. Знаючи, що Наташа для себе нічого не доручала, а для інших доручала тільки тоді, коли він сам визивався, він тепер мав несподівану для самого себе дитячу приємність у цьому купуванні подарунків для всієї родини і ніколи нічого не забував. Коли він заслуговував на докори від Наташі, то лише за те, що купував зайве і занадто дорого. До всіх своїх вад, як на думку більшості, чи якостей, на думку П'єра, неохайності, опущеності Наташа приєднала ще скупість.
Відтоді, як П'єр став жити великим домом, сім'єю, що потребувала великих витрат, він, на здивування своє, помітив, що він проживав вдвічі менше, ніж раніш, і що його розладжені останнього часу (особливо боргами першої дружини) справи стали налагоджуватись.
Жити було дешевше тому, що життя було зв'язане: тієї найдорожчої розкоші, що полягає в такому характері життя, який кожної хвилини можна змінити, П'єр не мав уже та й не бажав мати більше. Він почував, що життя його визначене тепер раз назавжди, до смерті, що змінити його він не може, і тому це життя було дешеве,
П'єр з веселим, усміхненим обличчям розбирав свої покупки.
— Як вам це? — казав він, розгортаючи, як крамар, шматок матерії. Наташа, тримаючи на колінах старшу дочку і швидко переводячи повні сяйва очі з чоловіка на те, що він показував, сиділа проти нього.
— Це для Бєлової? Чудово.— Вона спробувала пучками добротність.
— Це по карбованцю, певне? П'єр сказав ціну.
— Дорого,— сказала Наташа.— Ну, які раді діти будуть і maman. Тільки даремне ти мені це купив,— додала вона, не можучи стримати усмішку, милуючись золотим у перлах гребінцем, які тоді щойно стали входити в моду.
— Мене Адель збила: купити та купити,— сказав П'єр.
— Коли ж я носитиму? — Наташа увіткнула його в косу.— Це Машеньку вивозити; може, тоді знову носитимуть. Ну, ходімо.
І, забравши подарунки, вони пішли спочатку в дитячу, потім до графині.
Графиня, як звичайно, сиділа з Бєловою за гран-пасьянсом, коли П'єр і Наташа з пакунками під пахвами увійшли до вітальні.
Графині було вже за шістдесят років Вона була вся сива і носила чепчик, що охоплював усе обличчя рюшем. Обличчя в неї було поморщене, верхня губа запала, і очі були тьмяні.
Після смертей сина й чоловіка, що так скоро сталися одна по одній, вона почувала себе ненароком забутою на цьому світі* істотою, яка не має ніякої мети і смислу. Вона їла, пила, спала, проводила час без сну, але не жила. Життя не давало їй ніяких вражень. їй нічого не треба було від життя, крім спокою, і спокій цей вона могла знайти тільки в смерті. Але поки смерть ще не приходила, їй треба було жити, тобто застосовувати свої сили життя. В ній надзвичайно ясно було помітно те, що помітно в дуже маленьких дітях і в дуже старих людях. У її житті не видно було ніякої зовнішньої мети, а очевидною була тільки потреба вправ-ляти свої різні нахили та здібності. їй треба було попоїсти, поспати, подумати, поговорити, поплакати, попрацювати, посердитись і т. ін. тільки тому, що в неї був шлунок, був мозок, були мускули, нерви й печінка. Все це вона робила, не спонукувана нічим зовнішнім, не так, як роблять це люди в усій силі життя, коли з-за мети, до якої вони пориваються, не помітно другої мети — застосування своїх сил. Вона говорила тільки тому, що їй фізично треба було попрацювати легенями та язиком. Вона плакала, як дитина, бо їй треба було просякатися і т. д. Те, що для людей у повній силі є метою, для неї, очевидно, було приводом.
Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з'являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.
Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.
— Нині, здається, тепліше, люба моя,— казала вона пошепки. І коли Бєлова відповідала: "Аякже, приїхали", вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!
Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і йокоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об'єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров'я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу,— це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті,— тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.
Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких/Зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівус-мішці одного до одного між Миколою, П'єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.