— Я нікуди не поїду,— відповіла Наташа, коли їй зробили цю пропозицію,— тільки, будь ласка, облиште мене,— сказала
вона і вибігла з кімнати, ледве стримуючи сльози не так горя, як досади й озлоблення.
Після того, як Наташа відчула, що княжна Марія покинула її самотньою в своєму горі, вона здебільшого сиділа з ногами в кутку дивана, сама в своїй кімнаті, і, що-небудь розриваючи або переминаючи своїми тонкими, напруженими пальцями, застиглим поглядом невпинно дивилася на те, на чому зупинялись очі. Самотність ця виснажувала, мучила її; але вона була для На-таші необхідною. Тільки-но хто-небудь входив до неї, вона швидко вставала, змінювала позу і вираз погляду і бралась до книжки або до шиття, з очевидним нетерпінням чекаючи, коли вийде той, хто перешкодив їй.
їй усе здавалося, що вона ось-ось зараз зрозуміє, прозирне те, на що зі страшним, не під силу їй, запитанням спрямований був її душевний погляд.
Наприкінці грудня Наташа, в чорному шерстяному платті, з недбало зв'язаною жмутком косою, худа й бліда, сиділа з ногами в кутку дивана, напружено мнучи і розправляючи кінці пояса, і дивилася на ріжок дверей.
Вона дивилася туди, куди пішов він, на той бік життя. І той бік життя, про який вона перше ніколи не думала, який перше здавався їй таким далеким і неймовірним, тепер був для неї ближчим і ріднішим, зрозумілішим, ніж цей бік життя, де все було або порожнеча і руїна, або страждання і образа.
Вона дивилася туди, де, як вона знала, був він; але вона не могла бачити його інакше, як таким, яким він був тут. Вона бачила його знову таким самим, яким він був у Митищах, у Троїці, в Ярославлі.
Вона бачила його обличчя, чула його голос і повторювала його слова і свої слова, сказані йому, й іноді придумувала за себе і за нього нові слова, що тоді могли бути сказані.
Ось він лежить у кріслі в своїй оксамитовій шубці, сперши голову на худу бліду руку. Груди його дуже низькі і плечі підняті. Губи твердо стиснуті, очі блищать і на блідому лобі вискакує і зникає зморшка. Одна нога його ледь помітно швидко тремтить. Наташа знає, що він бореться з тяжким болем. "Що таке цей біль? Нащо біль? Що він почуває? Як його болитьі" — думає Наташа. Він помітив її увагу, звів очі і, не усміхаючись, почав говорити.
"Це жах,— сказав він:—зв'язати себе навіки з хворою людиною. Це вічна мука". І він допитливим поглядом подивився на неї. Наташа, як і завжди, відповіла тоді перше, ніж встигла подумати про те, що вона відповідає; вона сказала: "Це не може так тривати, цього не буде, ви будете здорові — зовсім".
Вона тепер знову бачила його і переживала усе те, що вона почувала тоді. Вона згадала довгий, сумовитий, суворий погляд його при цих словах і зрозуміла значення докору і відчаю цього довгого погляду.
ЗО*
467
"Я погодилась,— казала тепер собі Наташа,— що був би жах, якби він зостався завжди хворим. Я сказала тоді так лише тому, що для нього це було б жахливо, а він зрозумів це інакше. Він думав, що це для мене жахливо було б. Він тоді ще хотів жити — боявся смерті. І я так грубо, по-дурному сказала йому. Я не думала цього. Я думала зовсім інше. Якби я сказала те, що думала, я сказала б: нехай би він помирав, увесь час помирав перед моїми очима, я була б щаслива в порівнянні з тим, як мені тепер. Тепер... Нічого, нікого нема. Чи знав він це? Ні. Не знав і ніколи не взнає. І тепер ніколи, ніколи вже не можна виправити цього". І знову він говорив їй ті самі слова, але тепер в уяві своїй Наташа відповідала йому інакше. Вона зупиняла його й казала: "Жахливо для вас, але не для мене. Ви знаєте, що мені без вас нема нічого в житті, і страждати з вами для мене найкраще щастя". І він брав її руку і стискав її так, як він стискав її того страшного вечора, за чотири дні до смерті. І в уяві своїй вона говорила йому ще інші ніжні, любовні слова, які вона могла б сказати тоді. "Я любл^о тебе... тебе... люблю, люблю..." — говорила вона, судорожно стискаючи руки, зціплюючи зуби з шаленим зусиллям.
І солодке горе охоплювало її, і сльози вже виступали в очах, але раптом вона питала себе: кому вона говорить це? Де він і хто він тепер? І знову все застилалось сухим, жорстким нерозумінням, і знову, напружено зібравши брови, вона вглядалася туди, де він був. І ось-ось, їй здавалося, вона прозирає таємницю... Але в ту хвилину, як уже їй відкривалося, здавалось, незбагненне, лунке клацання клямки дверей болісно вразило її слух. Швидко й необережно, з виразом не свого страху на обличчі, до кімнати увійшла покоївка Дуняша.
— Будь ласка, до татка, скоріше,— сказала Дуняша —з особливим і жвавим виразом.— Нещастя, про Петра Ілліча... лист,— схлипнувши, промовила вона.
II
Крім загального почуття відчуження від усіх* людей, Наташа в цей час почувала особливе відчуження від осіб своєї родини. Усі свої: батько, мати, Соня — були такі близькі їй, звичні, такі буденні, що всі їхні слова, почуття здавались їй образою того світу, в якому вона жила останнім часом, і вона не тільки була байдужа, але й вороже дивилась на них. Вона чула Дуняшині слова про Петра Ілліча, про нещастя, але не зрозуміла їх.
"Яке там у них нещастя, яке може бути нещастя? У них усе своє старе, звичне і спокійне",— в думці сказала Наташа.
Коли вона увійшла до зали, батько швидко виходив з гра-фининої кімнати. Обличчя в нього було скривлене і мокре ві сліз. Він, видно, вибіг з тієї кімнати, щоб дати волю риданням.
які душили його. Побачивши Наташу, він розпачливо змахнув руками і вибухнув хворобливо судорожним схлипуванням, що спотворило його кругле, м'яке обличчя.
— Пе... Петя... Іди, іди, вона... вона... кличе...— І він, ридаючи, як дитя, швидко чимчикуючи ослаблими ногами, підійшов до стільця і майже впав на нього, затуливши обличчя руками.
Раптом наче електричний струм пробіг по всьому єству Наташі. Щось страшенно боляче вдарило її в серце. Вона відчула страшний біль; їй здалося, що щось відривається в ній і що вона вмирає. Але слідом за болем вона відчула вмить звільнення від заборони життя, що лежала на ній. Побачивши батька й почувши з-за дверей страшний, грубий крик матері, вона вмить забула себе і своє горе. Вона підбігла до батька, але він, безсило махаючи рукою, показував на материні двері. Княжна Марія, бліда, з тремтячою нижньою щелепою, вийшла з дверей і взяла Наташу за руку, кажучи їй щось. Наташа не бачила, не чула її. Вона швидкими кроками увійшла в двері, зупинилась на мить, мовби в боротьбі з самою собою, і підбігла до матері.