Біля того пораненого, обриси голови якого здавалися знайомими князеві Андрію, метушились лікарі; його піднімали, заспокоювали.
— Покажіть мені... Ооооо! о! ооооо!—чутно було впереміжку з риданнями зляканий і приборканий стражданням його стогін. Слухаючи цей стогін, князь Андрій хотів плакати. Чи тому, що він без слави помирав, чи тому, що жаль йому було розставатися з життям, чи від цих спогадів дитинства, якому не буде вороття, чи тому, що він страждав, що інші страждали і так жалісно перед ним стогнав цей чоловік, але йому хотілось плакати дитячими, добрими, майже радісними слізьми.
Пораненому показали відрізану ногу в чоботі, з закипілою кров'ю.
— О! Ооооо! — заридав він, як жінка. Лікар, що стояв перед пораненим, заступаючи його обличчя, відійшов.
— Боже мій! Що це? Чого він тут? — сказав сам до себе князь Андрій.
В нещасному, ридаючому, знесиленому чоловікові, якому щойно відрізали ногу, він упізнав Анатоля Курагіна. Анатоля тримали на руках і давали йому воду в склянці, вінець якої він не міг піймати тремтячими, розпухлими губами. Анатоль важко схлипував. "Так, це він; так, цей чоловік чимсь близько і боляче зв'язаний зі мною,— думав князь Андрій, не розуміючи ще ясно того, що було перед ним.— У чому полягає зв'язок цього чоловіка з моїм дитинством, з моїм життям?" — питав він себе, не знаходячи відповіді. І раптом новий, несподіваний спогад зі світу дитячого, чистого і любого, постав перед князем Андрієм. Він згадав Наташу такою, якою він бачив її вперше на балу 1810 року, з тонкою шиєю і тонкими руками, з готовим на захват, зляканим, щасливим обличчям; і любов і ніжність до неї, ще живіші й сильніші, ніж будь-коли, прокинулись у його душі. Він згадав тепер той зв'язок, що існував між ним і цим чоловіком, який повними сліз, розпухлими очима мутно дивився на нього. Князь Андрій згадав усе, і гарячий жаль і любов до цього чоловіка сповнили його щасливе серце.
Князь Андрій не міг стриматися більш і заплакав ніжними, любовними сльозами над людьми, над собою і над їхніми і над своїми оманами.
"Жалість, любов до братів, до тих, що люблять нас, любов до тих, що ненавидять нас, любов до ворогів,— так, та любов, яку проповідував бог на землі, якої вчила мене княжна Марія і якої я не розумів; ось чому мені жаль було життя, ось воно те, що ще зоставалося мені, якби я був живий. Та тепер уже пізно. Я знаю це!"
XXXVIII
Страшне видиво поля бою, вкритого трупами й пораненими, в поєднанні з тяжкістю голови і з вістками про вбитих та поранених двадцять знайомих генералів і зі свідомістю безсилля своєї перше сильної руки, справили несподіване враження на Наполеона, який звичайно любив розглядати вбитих та поранених, випробовуючи тим свою душевну силу (як він думав). Цього дня страшний вигляд поля бою переміг ту душевну силу, в якій він вбачав свою заслугу і велич. Він поспішно поїхав з поля бою і повернувся до Шевардінського кургана. Жовтий, опухлий, важкий, з мутними очима, з червоним носом і охриплим голосом, він сидів на складаному стільці, мимоволі прислухаючись до звуків пальби і не піднімаючи очей. Він болісно й тоскно чекав кінця тієї справи, до якої він вважав себе причетним, але якої не міг зупинити. Особисте людське почуття на коротку мить узяло гору над тим штучним привидом життя, якому він служив так довго. Він на себе переносив ті страждання і ту смерть, що їх бачив на полі бою. Тяжкість голови і грудей нагадувала йому про можливість і для нього страждань і смерті. В цю хвилину він не хотів для себе ні Москви, ні перемоги, ні слави. (Якої треба було йому ще слави?) Одно, чого він бажав тепер,— відпочинку, спокою, свободи. Але коли він був на Семеновській висоті, начальник артилерії запропонував йому виставити кілька батарей на ці висоти для того, щоб посилити вогонь по російських військах, які стовпилися перед Князьковим. Наполеон погодився і наказав привезти йому звістку про те, як подіють ці батареї.
Ад'ютант приїхав сказати, що за наказом імператора двісті гармат спрямовано на росіян, але росіяни так само стоять.
— Наш вогонь рядами вириває їх, а вони стоять,— сказав ад'ютант.
— Ils en veulent encore!..1—сказав Наполерн захриплим голосом.
— Sire? 2—спитав ад'ютант, не дочувши.
— Ils en veulent encore,—насупившись, прохрипів Наполеон осиплим голосом,— donnez leur-en3.
І без його наказу робилось те, чого він хотів, і він розпорядився лише тому, що думав, що від нього чекали наказу. І він знову перенісся в свій попередній штучний світ привидів якоїсь величі, і знову (як та коняка, що, ходячи на схиленому колесі привода, думає собі, що вона щось робить для себе), він покірно став виконувати ту жорстоку, сумну і тяжку, нелюдську роль, що була йому призначена.
І не на одну лише цю годину і не на один цей день були потьмарені розум і совість цієї людини, на якій лежав більший, ніж будь на кому з усіх інших учасників цієї справи, тягар того, що робилося; але й ніколи, до кінця життя свого, не міг зрозуміти він ні добра, ні краси, ні істини, ні значення своїх вчинків, що були занадто суперечні добру і правді, занадто далекі від усього людського, для того, щоб він міг зрозуміти їхнє значення. Він не міг зректися своїх вчинків, які вихваляла половина світу, і тому мусив зректися правди і добра і всього людського.
Не одного лише цього дня, об'їжджаючи поле бою, вкладене мертвими й покаліченими людьми (як він думав, з його волі), він, дивлячись на цих людей, рахував, скільки припадає росіян на одного француза, і, обманюючи себе, знаходив причини для радості в тому, що на одного француза припадало п'ять росіян. Не одного лише цього дня він писав у листі в Париж, що le champ de bataille a été superbe4, бо на ньому було п'ятдесят тисяч трупів; але й на острові св. Єлени, в тиші самотини, де, як він казав, у нього був намір присвятити своє дозвілля описові великих справ, які йому вдалося здійснити, він писав:
1 — їм ще хочеться!..
2 — Государю? .
3 — Ще хочеться, ну і всипте їм.
4 поле бою було розкішне,
"La guerre de Russie a dû être la plus populaire des temps modernes: c'était celle du bon sens et des vrais intérêts, celle du repos et de la sécurité de tous; elle était purement pacifique et conservatrice.