Війна і мир (том 3)

Сторінка 66 з 129

Лев Толстой

Батько теж — будував у Лисих Горах і думав, що це його місце, його земля, його повітря, його селяни; а прийшов Наполеон і, не знаючи про його існування, як тріску з дороги, зіштовхнув його,— і розвалились його Лисі Гори і все його життя. А княжна Марія каже, що це випробування, послане з неба. Для чого ж випробування, коли його вже нема і не буде? Ніколи більш не буде! Його нема! То кому ж це випробування? Вітчизна, загибель Москви! А завтра мене вб'є—і не француз навіть, а свій, як учора розрядив солдат рушницю біля мого вуха; і прийдуть французи, візьмуть мене за ноги і за голову і шпурнуть у яму, щоб я не смердів їм під носом; і складуться нові умови життя, що будуть такими ж звичними для інших, і я не знатиму про них, і мене не буде".

Він подивився на смугу беріз з їх нерухомою жовтістю, зеленню й білою корою, що блищать на сонці. "Померти, щоб мене вбили завтра, щоб мене не було... щоб усе це було, а мене не було". Він виразно уявив собі відсутність себе в цьому житті. І ці берези з їх світлом і тінню, і ці кучеряві хмарки, і цей дим іюгнищ — усе навколо змінилось для нього і здалося чимсь страшним і загрозливим. Мороз пробіг по його спині. Швидко вставши, він вийшов з клуні і почав ходити.

За клунею загомоніли голоси.

— Хто там?— гукнув князь Андрій.

Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад'ютант і казначей полку.

Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі

мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.

— Que diable!1—сказав голос людини, яка об щось затялася. Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього

підходить П'єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П'єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.

— А, он як!— сказав він.— Яким вітром? От не чекав.

У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П'єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.

— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво,— сказав П'єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово "цікаво".— Я хотів бачити бій.

— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо.— Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву?— спитав він серйозно.

— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.

XXV

Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П'єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об'їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П'єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Волконського.

— То ти зрозумів усе розташування військ?— перебив його князь Андрій.

— Авжеж, тобто як?— сказав П'єр.— Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загаль-не розташування.

— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit2,— сказав князь Андрій.

— A!—промовив П'єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія.— Ну, що ви скажете про призначення Кутузова?— спитав він.

1 — А, хай йому чорт! — Ну, то ти більше знаєш, нїж будь-хто,

— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю,—сказав князь Андрій.

— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?

— Спитай ось їх,— сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.

П'єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.

— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став,— несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.

— А чому так?— спитав П'єр.

— Та ось хоча б щодо дров та кормів, скажу вам. Таж ми від Свенцян одступали, не смій гілки торкнутися, чи сінця там, чи чого. Таж ми виходимо, йому дістається, так же, ваше сіятельство?— звернувся він до свого князя.— А ти не смій. У нашому полку під суд двох офіцерів оддали за отакі справи. Иу, коли ясновельможний став, то щодо цього просто зробилося. Розвиднілось...

— То чому ж він забороняв?

Тимохін збентежено оглядався, не розуміючи, як і що відповідати на таке запитання. П'єр з тим самим запитанням звернувся до князя Андрія.

— А щоб не спустошувати край, який ми залишаємо ворогові,— злобно-глузливо сказав князь Андрій.— Для цього були всі підстави: не мож!на дозволяти грабувати край і привчатися військам до мародерства. Ну, і в Смоленську він теж правильно розміркував, що французи можуть обійти нас і що в них більше сил. Але він не міг зрозуміти того,— раптом тонким голосом, що ніби вирвався, вигукнув князь Андрій,— але він не міг зрозуміти, що ми вперше бились там за російську землю, що в військах був такий дух, якого ніколи я не бачив, що ми два дні підряд— відбивали французів і що цей успіх подесятерив наші сили. Він звелів відступати, і всі зусилля і втрати пропали марно. Він вд думав про зраду, він намагався все зробити якнайкраще, він усе обдумав; але тому ось він і непридатний. Він непридатний тепер саме тому, що він усе обдумує дуже грунтовно й ретельно, як і слід усякому німцеві. Як би тобі сказати... Ну, у батька твого німець-лакей, і він прекрасний лакей і вдовольнить усі його потреби краще за тебе, і нехай він служить; але коли батько при смерті, ти проженеш лакея і своїми незвичними, незграбними руками почнеш доглядати батька і краще заспокоїш його, ніж уміла, але чужа людина. Так і зробили з Барклаєм. Поки Росія $ула здорова, їй міг служити чужий, і був прекрасний міністр; але тільки-но над нею нависла небезпека, треба своєї, рідної людини. А у вас в клубі видумали, що він зрадник! Тим, що його оббрехали, закинувши зраду, зробили тільки те, що потім, засоромившись свого брехливого нарікання, із зрадника зроблять раптом героєм або генієм, і це буде ще несправедливіше. Він чесний і дуже ретельний німець...