— Вони чекають на меншого сина,— сказав П'єр.— Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.
— Я їх позавчора бачила у Архарових. Наталі знову покращала й повеселішала. Вона співала один романс. Як усе легко минає у деяких людей.
— Що минає?—незадоволено спитав П'єр. Жюлі усміхнулася.
— Ви знаєте, графе, що такі рицарі, як ви, бувають тільки в романах madame Suza2.
— Який рицар? Чому?—червоніючи, спитав П'єр.
— Ну, годі-бо, дорогий графе, c'est la fable de tout Moscou. Je vous admire, ma parole d'honneur3.
— Штраф! Штраф!—сказав ополченець.
— Ну, гаразд. Не можна говорити, яка нудьга! ,
— Qu'est ce qui est la fable de tout Moscou?4 — встаючи, спитав сердито П'єр.
— Годі-бо, графе. Ви знаєте!
— Нічого не знаю,— сказав П'єр.
— Я знаю, що ви "дружні були з Наталі, і тому... Ні, я завжди більш дружня з Вірою. Cette chère Vera!6
1 КВОЛИЙ.
2 мадам Сюза.
3 це вся Москва знає. Далебі, ви мене дивуєте
4 Що знає вся Москва? 6 Ця мила Віраї
— Non, madame1,— говорив далі П'єр незадоволеним тоном.— Я зовсім не взяв на себе ролі рицаря Ростової, і я вже майже місяць не був у них. Але я не розумію жорстокості...
— Qui s'excuse—s'accuse2,—усміхаючись і махаючи корпією, сказала Жюлі і, щоб за нею залишалось останнє слово, зараз же змінила розмову.— Як вам подобається, я сьогодні взнала: сердешна Марі Волконська приїхала вчора в Москву. Ви чули, вона втратила батька?
— Невже! Де вона? Я б дуже бажав побачити її,—сказав П'єр.
— Я вчора провела з нею вечір. Вона сьогодні або завтра вранці їде в підмосковну з небожем.
— Ну, що вона, як?— спитав П'єр.
— Нічого, сумна. Але знаєте, хто її врятував? Це цілий роман. Nicolas Ростов. її оточили, хотіли вбити, поранили її людей. Він кинувся і врятував її...
— Ще роман,— сказав ополченець.— Просто виходить, що цю загальну втечу влаштовано для того, щоб усі старі відданиці йшли заміж Catiche— одна, княжна Волконська — друга.
— Ви знаєте, я справді думаю, що вона un petit peu amoureuse du feu ne hommp3
— Штраф! Штраф! Штраф!
— Але як же це по-нашому сказати?..
XVIII
Коли П'єр повернувся додому, йому подали дві принесені цього дня афіші Растопчина.
У першій говорилось про те, що чутка, ніби граф Растопчин заборонив виїзд з Москви — неправдива і що, навпаки, граф Растопчин радий, що з Москви виїжджають панії та купецькі жінки. "Менше страху, менше новин,— як говорилося в афіші,— але я життям відповідаю, що лиходій у Москві не буде". Ці слова вперше показали П'єру, що французи будуть у Москві. У другій афіші говорилося, що головна квартира наша у Вязьмі, шо граф ітгенштейн переміг французів, але що оскільки жителі бажають озброїтися, то для них є приготована в арсеналі зброя: шаблі, пістолети, рушниці, які жителі можуть одержати по дешевій ціні. Тон афіш був уже не такий жартівливий, як у колишніх чигірінських розмовах. П'єр замислився над цими афішами. Очевидно, та страшна грозова хмара, якої він жадав усіма силами своєї душі і яка разом з тим викликала в нього мимовільний жах,— очевидно, хмара ця наближалася.
1 — Ні, добродійко.
2 — Хто просить ппобачення, той обвинувачує себе, Г1 трошечки закохана в милодньа.
"Стати на військову службу і їхати в армію чи дожидатися?"— всоте питав себе П'єр. Він узяв колоду карт, що лежала в нього на столі, і почав розкладати пасьянс.
— Якщо вийде цей пасьянс,— казав він сам до себе, стасувавши колоду, тримаючи її в руці і дивлячись угору,— якщо вийде, то це означає... що означає?..— Він не встиг вирішити, що означає, як за дверима кабінету почувся голос старшої княжни, яка питала, чи можна ввійти.
— Тоді буде означати, що я повинен їхати в армію,— договорив собі П'єр.— Увійдіть, увійдіть,— додав він, звертаючись до княжни.
(Лише старша княжна, з довгою талією і скам'янілим обличчям, досі жила в П'єровому домі; дві менших повиходили заміж.)
— Пробачте, mon cousin, що я прийшла до вас,—сказала вона докірливо-схвильованим голосом.— Адже треба, нарешті, на що-небудь наважитись! Що ж це таке буде? Усі виїхали з Москви, і народ бунтує. Чого ж ми залишаємось?
— Навпаки, усе, здається, гаразд, ma cousine,— сказав П'єр з тією звичкою до жарту,. яку П'єр, завжди ніяковіючи від своєї ролі благодійника перед княжною, засвоїв собі щодо неї.
— Так, це гаразд... добрий гаразд! Мені сьогодні Варвара Іванівна нарозповідала, як війська наші відзначаються. Це вже справді можна честі приписати. Та й народ зовсім збунтувався, слухати перестають; дівка моя, і та грубіянити стала. Так ось незабаром і нас бити почнуть. По вулицях ходити не можна. А головне, сьогодні-завтра французи будуть, чого ж нам чекати! Я про одно прошу, mon cousin,— сказала княжна,— накажіть одвезти мене до Петербурга: яка я не є, а під бонапартівською владою жити не можу.
— Та годі-бо, ma cousine, звідки ви черпаєте свої відомості? Навпаки...
— Я вашому Наполеону не підкорюся. Інші як хочуть... Якщо ви не бажаєте цього зробити...
— Та я зроблю, я зараз накажу.
Княжні явно досадно було, що не було на кого сердитись. Вона, щось шепчучи, сіла на стілець.
— Але вам це неправильно доносять,— сказав П'єр.— В місті зовсім тихо, і небезпеки ніякої нема. Ось я щойно читав...— П'єр показав княжні афішки.— Граф пише, що він життям відповідає, що ворог не буде в Москві.
— Ах, цей ваш граф,— злобно заговорила княжна,— це лицемір, лиходій, який я. сам настроїв народ бунтувати. Хіба не він писав у тих дурних афішах, що хоч би який там був, тягни його за чуба до розправи (і як по-дурному)! Хто візьме, каже, тому і честь і слава. От милими речами й добалакався. Варвара Іванівна казала, що народ мало не вбив її за те, що вона по-французькому заговорила...
— Та це ж так... Ви все до серця дуже приймаєте,— сказав П'єр і став розкладати пасьянс.
Незважаючи на те, що пасьянс зійшовся, П'єр не поїхав у армію, а залишився в опустілій Москві, все з тією ж тривогою, нерішучістю, зі страхом і одночасно з радістю чекаючи чогось жахливого.