В історичних творах про 1812 рік автори-французи дуже люблять говорити про те, як Наполеон почував небезпеку розтягнення своєї лінії, як він домагався бою, як маршали його радили йому зупинитися в Смоленську, й наводити інші подібні доводи, які свідчать, що тоді вже начебто усвідомлено було небезпеку кампанії; а автори-росіяни ще більш люблять говорити про те, як з початку кампанії існував план скіфської війни заманювання Наполеона вглиб Росії і приписують цей план хто Пфулю, хто якомусь французові, хто Толю, хто самому імператорові Олександру, вказуючи на записки, на проекти та листи, в яких справді є натяки на цей спосіб дій. Але всі ці натяки на передбачення того, що сталося, як з боку французів, так і з боку росіян, виставляються тепер лише тому, що подія справдила їх. Якби подія не сталася, то натяки ці були б забуті, як забуті тепер тисячі і мільйони протилежних натяків та припущень, що були в ужитку тоді, але виявились неправдивими і тому забуті. Про результат кожної події в сучасників її завжди буває стільки припущень, що, хоч би чим вона кінчилася, завжди знайдуться люди, які скажуть: "Я тоді ще сказав, що це "так буде", забу ваючи зовсім, що серед незчисленних припущень було роблено й цілком протилежні.
Припущення про те, що Наполеон усвідомлював небезпеку розтягнення лінії і що росіяни заманювали ворога вглиб Росії,— належать, очевидно, до цього розряду, й історики тільки з великою натяжкою можуть приписувати такі міркування Наполеону та його маршалам і такі плани — російським воєначальникам. Усі факти цілком суперечать таким припущенням. Не тільки за весь час війни з боку росіян не було бажання заманити французів углиб Росії, а все було роблено для того, щоб зупинити їх з першого вступу їх у Росію, і не тільки Наполеон не боявся розтягнення своєї лінії, а він радів, як з тріумфу, з кожного свого кроку вперед і дуже ліниво, не так, як у попередні свої кампанії, домагався бою.
На самому початку кампанії армії наші розрізані, і єдина мета, до якої ми пориваємось, полягає в тому, щоб з'єднати їх, хоч для того, щоб відступати й затягати ворога вглиб країни, у з'єднанні армій нема вигід. Імператор перебуває при армії, щоб підняти її дух на відстоювання кожного кроку російської землі, а не для відступу. Влаштовується величезний Дрісський табір за планом Пфуля і є думка далі не відступати. Государ робить докори головнокомандуючим за кожен крок відступу. Не тільки спалення Москви, але й допущення ворога до Смоленська не вкладається навіть в уяві імператора, і коли армії з'єднуються, то государ обурюється з того, що Смоленськ взятий і спалений, і не дано перед стінами його генеральної битви.
Так думає государ, але російські воєначальники і всі росіяни ще більш обурюються від думки про те, що наші відступають углиб країни.
Наполеон, розрізавши армії, просувається вглиб країни і пропускає кілька нагод для бою. В серпні місяці він у Смоленську і думає лише про те, як би йому йти далі, хоч, як ми тепер бачимо, цей рух уперед для нього очевидно згубний.
Факти говорять ясно, що ні Наполеон не передбачав небез^ пеки в рухові на Москву, ні Олександр і російські воєначальники не думали тоді про заманювання Наполеона, а думали про протилежне. Затягнення Наполеона вглиб країни сталося не за чиїмсь планом (ніхто й не вірив у можливість цього), а сталося від дуже й дуже складної гри, інтриг, цілей, бажань людей — учасників війни, які не вгадували того, що повинно бути, і того, що було єдиним порятунком Росії. Все відбувається ненароком. Армії розрізано на початку кампанії. Ми намагаємося з'єднати їх з очевидною метою дати бій і стримати наступ ворога, але в цьому прагненні з'єднання, уникаючи боїв із сильнішим ворогом і мимоволі відходячи під гострим кутом, ми заводимо французів до Смоленська. Та мало сказати, що ми відходимо під гострим кутом, бо французи просуваються між обома арміями,— кут цей стає все гострішим, і ми ще далі відходимо тому, що Барклай де-Толлі, непопулярний німець, ненависний Багратіону (який має стати під його начальство), і Багратіон, командуючи 2-ю армією, намагається якнайдовше не приєднуватись до Барклая, щоб не стати під його команду. Багратіон довго не приєднується (хоч у з'єднанні головна мета всіх начальствуючих осіб), бо йому здається, що він на цьому марші наражає на небезпеку свою армію і що найвигідніше для нього відступити лівіше і південніше, непокоячи з флангу і з тилу ворога і комплектуючи свою армію на Україні. А здається, і придумав він це тому, —що йому не хочеться підкорятися ненависному і молодшому чином німцеві Барклаю.
Імператор перебуває при армії, щоб підносити її дух, а присутність його і незнання, на що зважитись, і величезна кількість порадників та планів знищують енергію дій 1-ї армії, і армія відступає.
У Дрісському таборі є намір зупинитися; але несподівано Паулучі, пнучись у головнокомандуючі, своєю енергією впливає на Олександра, і весь план Пфуля покидається, і вся справа доручається Барклаю. Але через те, що Барклай не викликає довіри, владу його обмежують.
Армії роздрібнено, нема єдності начальства, Барклай не популярний; але з цієї плутанини, роздрібнення й непопулярності німця-головнокомандуючого, з одного боку, випливає нерішучість і уникання бою (від якого не можна було б стриматися, якби армії були разом і якби не Барклай був начальником), з другого боку—все більше й більше обурення проти німців і збудження патріотичного духу.
Нарешті государ їде з армії, і як єдиний і найзручніший привід для його від'їзду обирається думка, що йому треба піднести дух народу в столицях, щоб викликати народну війну. І ця государева поїздка в Москву потроює сили російського війська.
Государ їде з армії для того, щоб не зв'язувати єдності влади головнокомандуючого, і сподівається, що буде вжито рішучіших заходів; але становище начальства армій ще більш плутається і слабшає. Бенігсен, великий князь та рій генерал-ад'ютантів залишаються при армії для того, щоб стежити за діями головнокомандуючого і збуджувати в ньому енергію, і Барклай, ще менш почуваючи себе вільним перед очима всіх цих очей госу-даревих, робиться ще обережнішим перед рішучими діями і уникає битви. ^