П'єрова постать з дитиною на руках тепер була більш визначна, ніж перше, і коло нього зібралася група росіян, чоловіків та жінок.
— Чи загубив кого, добрий чоловіче? Самі ви з благородних, чи що? Чия це дитина? — питали його.
П'єр відповідав, що дитина тієї жінки в чорному салопі, що сиділа з дітьми на цьому місці, і питав, чи не знає хто її і куди вона перейшла.
— Та це ж Анфьорови, як видно,— сказав старий диякон, звертаючись до рябої жінки.— Господи помилуй, господи помилуй,— додав він звичним басом.
— Де Анфьорови? — сказала жінка.— Анфьорови ще зранку виїхали. Це або Марії Миколаївни, або Іванових.
— Він каже — жінка, а Марія Миколаївна — паш,— промовив дворак.
— Та ви знаєте її, зуби довгі, худа,— казав П'єр.
— Це ж і є Марія Миколаївна. Вони пішли в сад, як тут вовки оці наскочили,— сказала жінка, показуючи на французьких солдатів.
— О, господи помилуй,— додав знову диякон.
— Ви підіть туди он, вони там. Вона і є. Все побивалася, плакала,— сказала знову жінка.— Вона і є. Осюди ось.
Але П'єр не слухав жінок. Він уже кілька секунд, не зводячи очей, дивився на те, що робилося за кілька кроків від нього. Він дивився на вірменську сім'ю і на двох французьких солдатів, які підійшли до вірменів. Один з цих солдатів, маленький верткий чоловічок, був у синій шинелі, підперезаній мотузкою. На голові в нього був ковпак, і ноги були босі. Другий, який особливо вразив
П'єра, був довгий, сутулуватий, білявий, худий чоловік з повільними рухами й ідіотичним виразом обличчя. Цей був у фризовому капоті, в синіх штанах і в великих драних ботфортах. Маленький француз, без чобіт, у синій шинелі, підійшовши до вірменів, відразу, сказавши щось, узявся за ноги старика, і старик зараз же квапливо став скидати чоботи. Другий, у капоті, зупинився навпроти красуні-вірменки і мовчки, нерухомо, тримаючи руки в кишенях, дивився на неї.
— Візьми, візьми дитину,— промовив П'єр, віддаючи дівчинку і владно й поспішно звертаючись до жінки.— Ти віддай їм, віддай! — майже крикнув він на жінку, садовлячи дівчинку, яка закричала, на землю, і знову оглянувся на французів та на вірменську сім'ю. Старий уже сидів босий. Маленький француз стягнув з нього другого чобота і постукав чобітьми один об один. Старий, схлипуючи, говорив щось, але П'єр тільки мигцем бачив це; вся увага його була звернута на француза в капоті, який у цей час, повільно розхитуючись, підступився до молодої жінки і, вийнявши руки з кишень, взявся руками за її шию.
Красуня-вірменка сиділа нерухомо в тій самій позі, опустивши довгі вії, і наче не бачила й не почувала, що робив з нею солдат.
Поки П'єр пробіг ті кілька кроків, які відділяли його від французів, довгий мародер у капоті вже рвав з шиї вірменки намисто, що було на ній, і молода жінка, хапаючись руками за шию, кричала пронизливим голосом.
— Laissez cette femme!1—лютим голосом прохрипів П'єр, хапаючи довгого, сутулуватого солдата за плечі і відкидаючи його. Солдат упав, підвівся і побіг геть. Але товариш його, кинувши чоботи, вийняв тесака і грізно рушив на П'єра.
— Voyons, pas de bêtises! 2— крикнув він.
П'єра охопив той захват люті, в якому він нічого не пам'ятав і в якому сила його збільшувалась у десять разів. Він кинувся на босого француза і перше, ніж той встиг вийняти свого тесака, збив його з ніг і молотив по ньому кулаками. З усіх боків залунав схвальний галас натовпу і одночасно з-за рогу з'явився кінний роз'їзд французьких уланів. Улани риссю під'їхали до П'єра та француза і оточили їх. П'єр нічого не пам'ятав з того, що було далі. Він пам'ятав, що він бив когось, його* били і що під кінець він відчув, що руки його зв'язані, що натовп французьких солдатів стоїть навколо нього і обшукує його одяг.
— Il a un poignard, lieutenant3,— були перші слова, що їх зрозумів П'єр.
— Ah, une arme!4 — сказав офіцер і звернувся до босого солдата, якого було взято з П'єром.
1 — Не займайте цієї жінки!
2 — Ну, ну! Не дурій!
3 — Поручику, в нього кинджал, * — А, зброя!
— C'est bon, vous direz tout cela au conseil de guerre1,— сказав офіцер. 1 зразу по тому повернувся до П'єра:—Parlez-vous français, vous?2
П'єр оглядався навколо себе налитими кров'ю очима і не відповідав. Певне, обличчя його здавалось дуже страшним, бо офіцер щось пошепки сказав, і ще чотири улани відділились від команди і стали обабіч П'єра.
— Parlez-vous français?2 —повторив йому запитання офіцер, тримаючись на віддалі від нього.— Faites venir l'interprète3.— З-за рядів виїхав маленький чоловічок у цивільному російському одягу. П'єр по вбранню і по вимові одразу впізнав у ньому француза з однієї московської крамниці.
— Il n'a pas l'air d'un homme du peuple4,— сказав перекладач, оглянувши П'єра.
— Oh, oh! ça m'a bien l'air d'un des incendiaires,— сказав офіцер.— Demandez lui ce qu'il est?5—додав він.
— Ті хто? — спитав перекладач.— Ті повинно відповідать начальство,— сказав він.
— Je ne vous dirai pas qui je suis. Je suis votre prisonnier. Emmenez-moi6, — раптом по-французьки сказав П'єр.
— Ah! Ah! — промовив офіцер, насупившись.—Marchons!7 Біля уланів зібрався натовп. Ближче за всіх до П'єра стояла ряба жінка з дівчинкою; коли об'їзд рушив, вона вийшла вперед.
— Куди ж це ведуть тебе, голубчику ти мій? — сказала вона.— Дівчинку ось, дівчинку куди я діну, коли вона не їхня! — говорила жінка.
— Qu est ce qu'elle veut, cette femme?8 — спитав офіцер. П'єр був наче п'яний. Стан його радісного піднесення ще більш
посилився, коли він побачив дівчинку, яку врятував.
— Ce qu'elle dit? — промовив він.— Elle m'apporte ma fille que je viens de sauver des flammes,—сказав він. — Adieu!9 — і він, сам не знаючи, як вихопилась у нього ця безцільна брехня, рішучим, урочистим кроком пішов між французами.
Роз'їзд французів був один з тих, які було послано за розпорядженням Дюронеля по різних вулицях Москви для припинення мародерства і особливо для виловлення паліїв, які, на загальну, виниклу того дня, думку вищих чинів французької армії, були причиною пожеж. Об'їхавши кілька вулиць, роз'їзд забрав ще чоловік з п'ять підозрілих росіян, одного крамаря, двох семінаристів, селянина і дворака та кількох мародерів. Але з усіх підозрілих людей найбільш підозрілим здавався П'єр. Коли їх усіх привели на нічліг до великого будинку на Зубовському валу, в якому було засновано гауптвахту, то П'єра під суворим наглядом посадили окремо.