— Maman, — сказала Соня,— князь Андрій тут, поранений, при смерті. Він їде з нами.
Графиня злякано розширила очі і, схопивши за руку Соню, оглянулась.
— Наташа? — промовила вона.
І для Соні і для графині звістка ця мала в першу хвилину лише одно значення. Вони знали свою Наташу, і страх за те, що буде з нею, коли вона почує це, заглушував усяке їхнє співчуття до людини, яку вони обидві любили.
— Наташа не знає ще; але він їде з нами,— сказала Соня.
— Ти кажеш, при смерті? Соня кивнула головою. Графиня обняла Соню й заплакала.
"Воля божа незбагненна!"—думала вона, почуваючи, що в усьому, що робилось тепер, починала виявлятися перше прихована від погляду людського всемогутня рука.
— Ну, мамо, все готове. Чого ви?..— спитала, вбігаючи до кімнати із збудженим обличчям Наташа.
— Нічого,— сказала графиня.— Готове, то їдьмо.— І графиня нахилилась до свого ридикюля, щоб сховати схвильоване обличчя. Соня обняла Наташу й поцілувала її.
Наташа запитливо глянула на неї.
— Що ти? Що таке трапилось?
— Нічого... ні...
— Дуже погане для мене?.. Що таке? — питала чуйна Наташа. Соня зітхнула і нічого не відповіла. Граф, Петя, m-me Schoss,
Мавра Кузьмівна, Васильович увійшли до вітальні і, зачинивши двері, усі сіли й мовчки, не дивлячись одне на одного, посиділи кілька секунд.
Граф перший встав і, голосно зітхнувши, почав хреститися до образа. Усі зробили те саме. Потім граф став обіймати Мавру Кузьмівну та Васильовича, які залишалися в Москві, і, в той час, як вони ловили його руку і цілували його в плече, злегка поплескував їх по спині, примовляючи щось невиразне, лагідно-заспокіи-ливе. Графиня пішла до образної, і Соня застала її там на колінах перед образами, що розрізнено висіли по стіні. (Найдорожчі, за родинним переказом, образи Ростови везли з собою).
На ганку і на подвір'ї ті двораки, що виїжджали, з кинджалами та шаблями, якими їх озброїв Петя, з заправленими в чоботи штанами, тісно підперезані ремінними і матер'яними поясами, прощалися з тими, що залишались.
Як і завжди під час від'їзду, багато чого було забуто і не тай складено, і досить довго два гайдуки стояли з обох боків відчинених дверцят та приступок карети, готуючись підсадити графиню, тимчасом як бігали дівчата з подушками й клуночками з дому до карет, і до коляски, і до брички і назад.
— Завжди все позабувають! — казала графиня.— Ти ж знаєш, що я не можу так сидіти.— І Дуняша, зціпивши зуби й не відповідаючи, з виразом докору на обличчі, кинулася в карету переробляти сидіння.
— Ах, ця челядь! — казав граф, похитуючи головою.
Старий кучер Юхим, з яким лише й наважувалась їздити графиня, сидячи високо на своїх козлах, навіть не оглядався на те, що робилося позад нього. Він з тридцятилітнього досвіду знав, що не скоро ще йому скажуть "з богом!" і що коли скажуть, то ще двічі зупинять його і пошлють за забутими речами, і вже після цього ще раз зупинять, і графиня сама вигляне до нього у вікно й попросить його Христом-богом їхати обережніше на спусках. Він знав це і тому терпеливіше за своїх коней (особливо за лівого рижого — Сокола, який бив ногою і, пережовуючи, перебирав вудила) чекав на те, що буде. Нарешті всі посідали; приступки було прибрано й закинуто в карету, дверцята захлопнули, послали за шкатулкою, графиня виставилась і сказала те, що треба. Тоді Юхим повільно зняв капелюха зі своєї голови і став хреститися. Форейтор і всі двораки зробили те саме.
— З богом! — сказав Юхим, надівши капелюха.— Витягай! — Форейтор рушив. Правий дишельний вліг у хомут, хруснули ВИ' сокі ресори і гойднувся кузов. Лакей на ходу вискочив на козли. Труснуло карету при виїзді з подвір'я на труський брук, так само труснуло інші екіпажі, і поїзд рушив вулицею під гору. В каретах, у колясці та бричці всі хрестилися на церкву, що була навпроти. Слуги, які залишалися в Москві, йшли обабіч екіпажів, проводжаючи їх.
Наташа рідко почувала таку радість, як та, яку вона почувала тепер, сидячи в кареті біля графині і стежачи за повільним відпливанням назад стін стривоженої Москви, яку вони покидали. Вона зрідка виставлялася у вікно карети й дивилась назад та вперед на довгий поїзд поранених. Майже попереду всіх виднівся їй закритий верх коляски князя Андрія. Вона не знала, хто буз у ній, і щоразу, дивлячись, доки сягає їхній обоз, відшукувала очима цю коляску. Наташа знала, що вона була попереду всіх.
У Кудрині, з Нікітської, від Пресні, від Подновінського з'їха-лося кілька таких самих поїздів, як поїзд Ростових, і Садовою вже в два ряди їхаЛи екіпажі та підводи.
Об'їжджаючи Сухареву вежу, Наташа, цікаво і швидко оглядаючи народ, що їхав і йшов, раптом радісно і здивовано вигукнула: *
— Ой леле! Мамо, Соню, подивіться, це він!
— Хто? Хто?
— Дивіться, їй-богу, Безухов! — казала Наташа, виставляю-чись у вікно карети і дивлячись на високого огрядного чоловіка в кучерському каптані, по ході і по поставі очевидно — переодягненого пана, який поруч з жовтим безбородим дідком у фризовій шинелі підійшов під арку Сухаревої вежі.
— їй-богу, Безухов, у каптані, з якимсь старим хлопчиком! Ій-богу,— говорила Наташа,— дивіться, дивіться!
— Та ні, це не він. Хіба це можливо, такі дурниці!
— Мамо,— галасувала Наташа,— я вам голову дам на відріз, що це він! Я вас запевняю. Стань, стань! — кричала вона до кучера; але кучер не міг зупинити коней, бо з Міщанської виїхали ще підводи та екіпажі, і на Ростових кричали, щоб вони рушали і не затримували інших.
Справді, хоч уже значно далі, ніж перше, всі Ростови побачили П'єра чи чоловіка, надзвичайно схожого на П'єра, в кучерському каптані; він ішов вулицею з опущеною головою, з серйозним об* личчям, біля маленького безбородого дідка, схожого на лакея. Дідок цей помітив обличчя, що виткнулося на нього з карети і, поважливо доторкнувшись до П'єрового ліктя, щось сказав йому, показуючи на карету. П'єр довго не міг зрозуміти, що він говорить, так він, видно, був заглиблений у свої думки. Нарешті, зрозумівши його, подивився в показаному напрямі і, впізнавши Наташу, в ту ж мить, піддавшись першому враженню, швидко рушив до карети. Але, пройшовши кроків з десять, він, видно, згадав щось і зупинився.