Усі замовкли. Старий князь з усмішкою на обличчі дивився на Растопчина і схвально похитував головою.
— Ну, прощавайте, ваше 'сіятельство,. не хворійте,— сказав Растопчин, з властивими йому швидкими рухами підводячись і простягаючи руку князеві.
— Прощавай, голубчику!.. Гуслі, завжди заслухаюсь його!— сказав старий князь, затримуючи його за руку і підставляючи йому для поцілунку щоку. З Растопчиним підвелися й інші.
IV
Княжна Марія, сидячи у вітальні і слухаючи ці розмови й пересуди стариків, нічого не розуміла з того, що вона чула; вона думала лише про те, чи не помічають усі гості ворожого ставлення батька її до неї. Вона навіть не помітила особливої уваги та ласкавості, що їх під час усього цього обіду виявляв їй Друбе-цькой, який уже втретє був у їхньому домі.
Княжна Марія з неуважним, запитливим поглядом звернулася до П'єра, що останнім з гостей, з капелюхом у руці, усміхаючись, підійшов до неї після того, як князь вийшов, і вони самі зостались у вітальні.
— Можна ще посидіти? — сказав він, своїм товстим тілом падаючи в крісло біля княжни Марії.
— Безперечно,— сказала вона. "Ви нічого не помітили?"— сказав її погляд.
П'єр був у приємному пообідньому настрої. Він дивився перед себе і тихо усміхався.
—і Давно ви знаєте цього молодика, княжно? — спитав він.
— Якого?
— Друбецькего.
— Ні, недавно...
— Що, він вам подобається?
— Так, він приємний молодик... Чому ви мене про це питаєте? — сказала княжна Марія, не перестаючи думати про свою ранішню розмову з батьком.
— Тому, що я помітив: молодик звичайно приїжджає з Петербурга до Москви у відпустку тільки з метою одружитися з багатою відданицею.
— Ви це помітили? — спитала княжна Марія.
— Так,— говорив далі П'єр з усмішкою,— і цей молодик тепер так поводиться, що, де є багаті відданиці — там і він. Я як тю книжці читаю в ньому. Він тепер вагається, кого йому атакувати: вас чи mademoiselle Жюлі Карагін. Il est très assidu ■auprès d'elle l.
— Він їздить до них?
— Так, дуже часто. І знаєте ви нову манеру залицятися? — сказав П'єр, весело усміхаючись і очевидно перебуваючи в тому веселому настрої лагідної іронії, за який він так часто у щоденнику картав себе.
— Ні,— сказала княжна Марія.
— Тепер, щоб сподобатись московським дівицям, il faut être mélancolique. Et il est très mélancolique auprès de m-lle Карагін 2,— сказав П'єр.
— Vraiment? 3 — промовила княжна Марія, дивлячись у добре П'єрове обличчя і не перестаючи думати про своє горе. "Мені було б легше,— думала вона,— якби я наважилась довірити кому-небудь усе, що я почуваю. І я бажала б саме П'єру сказати все. Він такий добрий і благородний. Мені б легше стало. Він :мені дав би пораду!"
— Пішли б ви за нього заміж? — спитав П'єр.
— Ой, боже мій, графе! є такі хвилини, що я пішла б за всякого,— раптом несподівано для самої себе, зі сльозами в голосі, сказала княжна Марія.— Ой, як тяжко буває любити близьку людину і почувати, що... нічого (говорила вона далі тремтячим голосом) не можеш для неї зробити, крім горя, коли знаєш, що не можеш цього змінити. Тоді одно — піти з дому, а куди мені піти?
— Що ви, що з вами, княжно?
Та княжна, не доказавши, заплакала.
— Я не знаю, що зі мною сьогодні. Не слухайте мене, забудьте, що я вам сказала.
Уся веселість П'єрова зникла. Він заклопотано розпитував княжну, просив її сказати все, довірити йому свою журбу; але вона тільки повторювала, що просить його забути те, що вона
сказала; що вона не пам'ятає, що вона сказала, і що в неї нема журби, крім тієї, яку він знає,— журба про те, що одруження князя Андрія загрожує посварити батька з сином.
— Чи чули ви про Ростових? — спитала вона, щоб змінити розмову.— Мені казали, що вони скоро приїдуть. André я теж чекаю з дня на день. Я хотіла б, щоб вони побачились тут.
— А як він дивиться тепер на цю справу? — спитав П'єр, під словом він розуміючи старого князя. Княжна Марія похитала головою.
— Але що ж діяти? До року залишається всього кілька місяців. І цього не може бути. Я б тільки бажала звільнити брата від перших хвилин. Я бажала б, щоб вони скоріше приїхали. Я надіюся зійтись з нею... Ви їх давно знаєте,— промовила княжна Марія,— скажіть мені, ^поклавши #руку на серце, всю щиру правду, що це за дівчина* і як ви дивитесь на неї? Але щиру правду; бо, ви розумієте, Андрій так багато чим рискує, роблячи це проти волі батька, що я бажала б знати...
Неясний інстинкт сказав П'єру, що в цих застереженнях та повторюваних просьбах сказати щиру правду виявилась недоброзичливість княжни Марії до своєї майбутньої братової, що їй хотілося, щоб П'єр не схвалив вибору князя Андрія; але П'єр сказав те, що він більше почував, ніж думав.
— Я не знаю, як відповісти на ваше запитання,— промовив він, почервонівши, сам не знаючи чому.— Я зовсім не знаю, що це за дівчина; я зовсім не можу аналізувати її. Вона чарівлива. А чим, я не знаю: ось і все, що можна про неї сказати.— Княжна Марія зітхнула, і вираз її обличчя сказав: "Так, я цього чекала і боялася".
— Розумна вона? — спитала княжна Марія. П'єр задумався.
— Я думаю, ні,— сказав він,— а втім — так. Вона не удостоює бути розумною... Та ні, вона чарівлива, і більше нічого.— Княжна Марія знову несхвально похитала головою...
— Ах, я так бажаю любити її! Ви їй це скажіть, якщо побачите її раніш за мене.
— Я чув, що вони цими днями приїдуть,— сказав П'єр. Княжна Марія розповіла П'єру свій план того, як вона,
тільки-но приїдуть Ростови, зблизиться з майбутньою братовою і постарається привчити до неї старого князя.
V
Одруження з багатою відданицею у Петербурзі не вдалося Борисові, і він з цією метою приїхав до Москви. У Москві Борис вагався між двома найбагатшими відданицями — Жюлі та княжною Марією. Хоч княжна Марія, незважаючи на свою некраси-вість, і здавалась йому привабливішою за Жюлі, йому чомусь
35 війна і мир
545
ніяково було залицятися до Волконської. Під час останнього побачення з нею на іменинах старого князя на всі його спроби заговорити з нею про почуття вона відповідала йому не до речі і явно не слухала його.
Жюлі, навпаки, хоч і особливим, лише їй властивим способом, але залюбки приймала його залицяння.