— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина.— Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу.— Туркові он, туркові пастили подай,— казала вона буфетникові, що розносив солодощі,— це їхнім законом не заказано.
Іноді, дивлячись на чудні, але смішні па, які виробляли танцюристи, твердо вирішивши, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись,— Пелагія Данилівна закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.
— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона.
Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з'єднала всіх дворових і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні гри.
За годину всі костюми пом'ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, зашарілих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі розпорядилися вгощенням дворових.
— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.
— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.
— Та не підете, тут треба хоробрості...
— Я піду,— сказала Соня.
— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Ме-люкова.
— Та ось так, пішла одна панночка,— сказала стара дівиця,— взяла півня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде... з дзвінками, з бубонцями, під'їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.
— А! А!..— закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.
— Та як же він так, і говорить?
— Так, як людина, все як має бути, і почав, і почав умовляти, а їй треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якраз дівчата прибігли...
— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.
— Мамусю, ви ж самі ворожили...— сказала дочка.
— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.
— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають.
Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває...
— Мамо, розкажіть, що з вами було в амбарі. Пелагія Данилівна усміхнулася.
— Та що ж, я вже забула...— скачала вона.— Адже ніхто з вас не піде? <
— Ні, я піду; Пелагіє Данилівно, пустіть мене, я піду,— сказала Соня.
Ну, що ж, коли не боїшся.
— Луїзо Іванівно, можна мені? — спитала Соня.
Чи грали в персня, у шворочку або карбованця, чи розмовляли, як ось тепер, Микола не відходив від Соні і зовсім новими очима дививсй на неї. йому здавалося, що він сьогодні тільки вперше, завдяки цим корковим вусам, цілком узнав її. Соня справді цього вечора була весела, збуджена і гарна, якою ніколи ще не бачив її Микола.
"Так ось вона яка, а я ж то дурень!"— думав він, дивлячись на її блискучі очі і щасливу захоплену усмішку, яка з-під вусів робила ямочки на щоках і якої він не бачив раніш.
— Я нічого не боюсь,— сказала Соня.— Можна зараз? — Вона встала. їй розповіли, де амбар, як їй мовчки стояти і слухати, і подали їй шубку. Вона накинула її собі на голову і глянула на Миколу.
"Яка чарівна ця дівчинка! — подумав він.— І про що я думав досі!"
Соня увійшла в коридор, щоб іти до амбара. Микола квапливо пішов на парадний ґанок, сказавши, що йому гаряче. Справді, в домі було душно від юрми людей.
Надворі був той самий непорушний холод, той самий місяць, тільки було ще видніше. Сяйво було таке сильне і зірок на снігу було так багато, що на небо не хотілося дивитися, і справжніх зірок було непомітно. На небі було чорно і скучно, на землі було весело.
"Дурень я, дурень! Чого чекав досі?" — подумав Микола, і, вибігши на ґанок, обійшов ріг будинку тією самою стежечкою, що вела до чорног'о ґанку. Він знав, що тут пройде Соня. На половині дороги стояли складені стоси дров, на них був сніг, від них падала тінь; через них і збоку від них, переплітаючись, падали тіні старих голих лип на сніг і на стежку. Стежка вела до амбара. Рублена стіна амбара і покрівля, вкрита снігом, наче вирізьблені з якогось коштовного каменя, блишали в місячному сяйві. В саду тріснуло дерево, і знову все зовсім затихло. Груди, здавалось, дихали не повітрям, а якоюсь вічно-молодою силою і радістю.
З дівочого ґанку загупали ноги по східцях, скрипнуло дзвінко на останньому, на який було нанесено снігу, і голос старої дівиці сказав:
— Прямо, прямо ось по доріжці, панночко. Тільки не оглядатись!
— Я не боюсь,— відповів Сонин голос, і доріжкою, в напрямг до Миколи, завищали, засвистіли в тоненьких черевичках Сонині иіжки.
Соня йшла, закутавшись у шубку. Вона була вже за два; кроки, коли побачила його; вона побачила його теж не таким,, яким вона знала і якого завжди трошки боялась. Він був у жіночому вбранні із скуйовдженим волоссям і зі щасливою й новою для Соні усмішкою. Соня швидко підбігла до нього.
"Зовсім інша і все та ж сама",— думав Микола, дивлячись-на її обличчя, залите місячним сяйвом. Він узяв руки під шубку, що прикривала її голову, обійняв, пригорнув до себе і поцілував у губи, над якими були вуса і від яких пахло паленим корком. Соня в саму середину губ поцілувала його і, вийнявши маленькі руки, взяла його за обидві щоки.
— Сонюі.. Nicolas!..— тільки сказали вони. Вони підбігли до* амбара й повернулись назад кожне зі свого ґанку.
XII
Коли всі поїхали назад від Пелагії Данилівни, Наташа, яка-завжди все бачила й помічала, влаштувала таке, розміщення, що Луїза Іванівна і вона сіли в сани з Дімшіером, а Соня сіла з Миколою і дівчатами.
Микола, вже не їдучи наввипередки, рівною ступою повертав назад і все вглядався в цьому химерному місячному сяйві5 в Соню, відшукуючи при цьому все змінюючому сяйві з-під брів та вусів свою ту колишню і теперішню Соню, з якою він вирішив уже ніколи не розлучатися. Він вглядався, і коли впізнавав ту саму й іншу і згадував цей запах корка, змішаний з почуттям поцілунку, він повними грудьми вдихав у себе морозяне повітря і, дивлячись на землю, що відходила назад, та на блискуче небо,, почував себе знову в чарівному царстві.