"Москва, 17 листопада.
Щойно оце приїхав від благодійника і поспішаю занотувати все, що я почував під час цих одвідин. Йосип Олексійович живе бідно і третій рік мучиться тяжкою хворобою міхура. Ніхто ніколи не чув від нього стогону чи слова нарікання. З ранку до пізньої ночі, за винятком годин, в які він їсть найпростішу їжу, він працює над наукою. Він прийняв мене ласкаво і посадив на ліжку, на якому він лежав; я зробив йому знак рицарів Сходу та Єрусалима, він відповів мені тим самим і з лагідною усмішкою спитав мене, що я узнав і набув у пруських та шотландських ложах. Я розповів йому все, як умів, передав ті основи, які я пропонував у нашій Петербурзькій ложі, і сказав про поганий прийом, зроблений мені, і про розрив мій з братами. Йосип Олексійович, довгенько помовчавши й подумавши, виклав мені на все це свій погляд, який миттю освітлив мені все минуле і весь майбутній шлях, що лежить передо мною. Він здивував мене, спитавши про те, чи пам'ятаю я, в чому полягає троїста мета ордену: 1)у зберіганні й пізнанні таїнства; 2) в очищенні і виправленні себе для сприйняття оного і 3) у виправленні роду людського через прагнення такого очищення. Яка є найголовніша й перша мета з цих трьох? Звичайно, власне виправлення і очищення. Лише до цієї мети ми можемо завжди прямувати незалежно від усіх обставин. Але разом з тим саме ця мета і вимагає від нас найбільше зусиль, і тому ми, гордістю заведені в оману, беремося, упускаючи цю мету, або за таїнство, якого не гідні сприйняти через нечистоту свою, або за виправлення роду людського, тимчасом як самі являємо собою зразок мерзоти і розпусти. Ілюмінатство не є чисте вчення саме тому, що воно втяглося у громадську діяльність і сповнилося гордості. На цій підставі Йосип Олексійович засудив мою промову і всю мою діяльність. Я погодився з ним у глибині душі своєї. З приводу розмови нашої про мої сімейні справи він сказав мені: "Головний обов'язок істинного масона, як я сказав вам, полягає в удосконалюванні самого себе, але часто ми думаємо, що, віддаливши від себе всі труднощі нашого життя, ми скоріше досягнемо цієї мети; навпаки, добродію мій, сказав він мені, тільки у середовищі світських хвилювань можемо ми досягти трьох головних цілей: 1) самопізнання, бо людина може пізнавати себе тільки через порівняння, 2) удосконалення, лише боротьбою досягається воно, і 3) досягнути головної чесноти — полюбити смерть. Лише зрадливість життя може показати нам марність його і може сприяти нашій вродженій любові до смерті або відродженню до нового життя. Слова ці тим більш значні, що Йосип Олексійович, незважаючи на свої тяжкі фізичні страждання, ніколи не нарікає на життя, а любить смерть, до якої він, незважаючи на всю чистоту і висоту своєї внутрішньої людини, не почуває ще себе достатньо готовим. Потім благодійник пояснив мені цілком значення великого квадрата світобудови і вказав на те, що троїсте і сьоме число є основою всього. Він радив мені не поривати стосунків з петербурзькими братами і, займаючи в ложі тільки посади 2-го градусу, намагатися, відвертаючи братів од захоплень гордості, навертати їх на істинний шлях самопізнання та вдосконалювання. Крім того, для себе особисто радив мені найперше стежити за самим собою, і з цією метою дав мені зошита, того самого, в якому я пишу і вписуватиму надалі всі свої вчинки".
"Петербург, 23 листопада.
Я знову живу з дружиною. Теща моя з плачем приїхала до мене і сказала, що Елен тут і що вона благає мене вислухати її, що вона неповинна, що вона нещасна від того, що я залишив її, і багато чого іншого. Я знав, що коли тільки я допущу себе побачити її, то неспроможний буду більш відмовити їй у її бажанні. В сумніві своєму я не знав, до чиєї допомоги й поради вдатися. Якби благодійник був тут, він би сказав мені. Я пішов до себе, перечитав листи Йосипа Олексійовича, згадав свої розмови з ним і з усього зробив висновок, що я не повинен відмовляти просящому і повинен подати руку допомоги всякому, тим більш людині, так зв'язаній зі мною, і повинен нести хрест свій. Та коли я для чесноти простив їй, то х.ай моє з'єднання з нею і має лише' духовну мету. Так я вирішив і так написав Йосипові Олексійовичу. Я сказав дружині, що прошу її забути все минуле, прошу простити мені те, в чому я міг бути винен перед нею, а що мені прощати їй нічого. Мені радісно було сказати їй це. Хай вона не знає, як важко мені було знову побачити її. Влаштувався у великому будинку в горішніх покоях і почуваю щасливу втіх/ оновлення".
IX
Як завжди, і тоді вище громадянство, єднаючись докупи при дворі та на великих балах, поділялося на кілька гуртків, кожен з яких мав свій відтінок. Серед них найчисленніший був гурток французький, Наполеонівського союзу — графа Румянцова і Caulaincourt'a У цьому гуртку одно з найвизначніших місць посіла Елен, як тільки вона з чоловіком оселилася в Петербурзі. В неї бували пани з французького посольства і багато людей, відомих своїм розумом та люб'язністю, що належали до цього 'напряму.
Елен була в Ерфурті під час славнозвісного побачення імператорів і звідти привезла ці зв'язки з усіма наполеонівськими показними знаменитостями Європи. В Ерфурті вона мала блискучий успіх. Сам Наполеон, побачивши її в театрі, спитав, хто вона, і оцінив її красу. Успіх її як вродливої і елегантної жінки не дивував П'єра, бо з роками вона стала ще кращою, ніж раніше. Але дивувало його те, що за ці два роки дружина його зуміла набути собі репутацію "d'une femme charmante, aussi spirituelle,
1 Коленкура.
que belle" *. Відомий prince de Ligne2 писав їй листи на восьми сторінках, Білібін приберігав свої mots3, щоб вперше сказати їх при графині Безуховій. Бути прийнятим у салоні графині Безухової вважалося за диплом розуму; молоді люди прочитували книжки перед вечором Елен, щоб було про що говорити її салоні, і секретарі посольства, і навіть посланники звіряли їй дипломатичні таємниці, так що Елен становила силу з певного погляду. ГГєр, який знав, що вона дуже дурна, з чудним почуттям подиву і страху іноді бував на її вечорах і обідах, де говорилося про політику, поезію та філософію. На цих вечорах він почував себе так, як повинен почувати себе фокусник, який кожного разу чекає, що ось-ось обман його відкриється. Але чи тому, що для ведення такого салону потрібна була саме глупота, чи тому, що самі обманювані мали втіху від цього обману, обман не відкривався, і репутація d'une femme charmante et spirituelle4 так непохитно встановилася за Єленою Василівною Безуховою, що вона могла говорити цілком явні банальності й дурниці і проте всі захоплювались кожним її словом і відшукували в ньому глибокий смисл, про який сама вона й гадки не мала.