Війна і мир (том 2)

Сторінка 48 з 119

Лев Толстой

— І як ви можете обмірковувати, що було б краще! —закричав він, і його обличчя раптом налилося кров'ю.— Як ви можете обмірковувати вчинки государя, яке ми маємо право розводитися?! Ми не можемо зрозуміти ні мети, ні вчинків государевих!

— Та я жодного слова не казав про государя,—виправдувався офіцер, який нічим інакше не міг пояснити собі цього спалаху, як тільки тим, що Ростов п'яний.

Але Ростов не слухав його.

— Ми не чиновники дипломатичні, а солдати і більш нічого,— говорив він далі.— Помирати нам кажуть — то помирати. А коли карають, то значить — винен; не нам судити. Бажано государеві імператору визнати Бонапарте імператором і укласти з ним союз — значить, так треба. А то, якби ми стали все об-

мірковувати та розводитись, то так нічого святого не залишалося б. Так ми скажемо, що ні бога нема, нічого нема,— стукаючи об стіл, галасував Микола вельми не до речі, на думку своїх співрозмовників, але вельми послідовно за розвитком своїх думок.

— Наше діло виконувати свій обов'язок, рубатися і не думати, та й годі,— закінчив він.

— І пити,— сказав один з офіцерів, який не бажав сваритися.

— Так, і пити,— підхопив Микола.— Гей, ти! Ще пляшкуі — крикнув він.

^^^^^

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

^^^^

І

1808 році імператор Олександр їздив до Ерфурта для нового побачення з імператором Наполеоном, і у вищому петербурзькому громадянстві багато говорили про велич цього урочистого побачення.

У 1809 році близькість двох володарів світу, як називали Наполеона і Олександра, дійшла до того, що коли Наполеон оголосив у цьому році війну Австрії, то російський корпус виступив за кордон для допомоги своєму колишньому ворогові, Бонапарте, проти колишнього союзника, австрійського імператора; до того, що у вищому світі говорили про можливість шлюбу між Наполеоном та однією з сестер імператора Олександра. Але, крім зовнішніх політичних міркувань, у цей час увага російського суспільства з особливою жвавістю звернена була на внутрішні реформи, що здійснювалися тоді в усіх частинах державного управління.

Життя тимчасом, справжнє життя людей зі своїми істотними інтересами здоров'я, недуги, праці, відпочинку, зі своїми інтересами мислі, науки, поезії, музики, любові, дружби, ненависті, пристрастей, ішло, як і завжди, незалежно і поза політичною близькістю чи ворожнечею з Наполеоном Бонапарте, поза всіма можливими реформами.

Князь Андрій безвиїзно прожив два роки в селі. Усі ті починання в маєтках, що їх затіяв у себе П'єр і не довів ні до якого результату, раз у раз переходячи від однієї справи до другої,— усі ці починання без показування їх будь-кому і без особливих зусиль здійснив князь Андрій.

Він мав велику практичну чіпкість, якої бракувало П'єру і яка без розмахів і зусиль з боку князя Андрія давала рух справі.

Один маєток його на триста душ селян був перечислений у вільні хлібороби (це був один з перших прикладів у Росії), в інших панщину було замінено оброком. У Богучарово було виписано його коштом учену повитуху для допомоги роділлям, і священик за платню навчав селянських і двірських дітей грамоти.

Одну половину часу князь Андрій проводив у Лисих Горах з батьком і сином, який був ще в няньок; другу половину часу — в богучаровській обителі, як називав батько його село. Незважаючи на виявлену в його розмові з П'єром байдужість до всіх зовнішніх подій світу, князь Андрій пильно стежив за ними, одержував багато книжок і, на подив свій, помічав, коли до нього або до батька його приїжджали свіжі люди з Петербурга, з самого виру життя, що ці люди в знанні всіх процесів у зовнішній і внутрішній політиці далеко відстали від нього, хоч він сидів безвиїзно в селі.

Крім роботи в справах маєтків, крім загального читання найрізноманітніших книжок, князь Андрій працював у цей час над критичним розглядом двох наших останніх невдалих кампаній і над складанням проекту про зміну наших військових уставів та постанов.

Навесні 1809 року князь Андрій поїхав у рязанські маєтки свого сина, опікуном якого він був.

Пригрітий весняним сонцем, він сидів у колясці, поглядаючи на першу траву, перше листя берези і перші клуби білих весняних хмарин, що розбігалися по яскравій синяві неба. Він ні про що не думав, а весело й бездумно дивився на bei боки.

Проїхали перевіз, на якому він рік тому розмовляв з П'єром. Проїхали грязьке село, токи, вруна, спуск із залишками снігу біля мосту, розмитий глинистий узвіз, смуги стерні та де-не-де зеленого чагарника і в'їхали в березовий ліс обабіч дороги. В лісі було майже гаряче, вітру не чутно було. Береза, вся об-

сіяна зеленим клейким листом, не ворушилася, і з-під торішнього листя, піднімаючи його, вилазила, зеленіючи, перша трава і лілові квітки. Розсипані подекуди по березняку дрібні ялини своєю грубою вічною зеленню неприємно нагадували про зиму. Крні запирхали, ввійшовши в ліс, і видніше спітніли.

Лакей Петро щось сказав до кучера, кучер ствердно відповів. Та, видно, Петрові мало було кучерового співпочування: він повернувся на передку до пана.

— Ваше сіятельство, легко як!—сказав він, шанобливо усміхаючись.

— Шо?

— Легко, ваше сіятельство. ,

"Що він каже? — подумав князь Андрій.— Ага, про весну, певне,— подумав він, оглядаючись на всі боки.— І справді, все вже зелене... як скоро! І береза, й черемуха, і вільха вже починає... А дуб і непомітно. До речі, ось він, дуб".

Край дороги стояв дуб. Мабуть, у десять разів старший за берези, з яких складався ліс, він був у десять разів грубший і вдвоє вищий за кожну березу. Це був величезний, у два обхвати дуб з обламаним, давно, видно, гіллям і з обламаною •корою, зарослою давніми болячками. З величезними своїми незграбними, несиметрично-розчепіреними кострубатими руками й пальцями, він старим, сердитим і презирливим виродком стояв між веселими березами. Лише він один не хотів знати чарів весни і не хотів бачити ні весни, ні сонця.

"Весна, і любов, і щастя! — наче казав цей дуб.— І як не набридне вам усе та ж сама дурна й безглузда омана. Усе одно й те саме, і все омана! Нема ні весни, ні сонця, ні щастя. Он дивіться, сидять задушені мертві ялини, завжди однакові, а ось і я розчепірив свої обламані обідрані пальці, де не виросли вони — зі спини, з боків; як виросли — так і стою, і не вірю вашим надіям та оманам".