— Ах, це ти, дуже радий, дуже радий тебе бачити,— сказав він проте, усміхаючись і підходячи до нього. Та Ростов помітив перший його порух.
— Я невчасно, здається,— сказав він,— я б не приїхав, але в мене справа,— додав він холодно...
— Ні, я лише дивуюся, як ти з полку приїхав. "Dans un moment je suis à vous"1,— обернувся він на голос, що кликав його.
— Я бачу, що я невчасно,— повторив Ростов.
1 сЗараз я до ваших послуг",
Вираз досади вже зник з Борисового обличчя; видно, обдумавши й вирішивши, що йому робити, він особливо спокійно взяв його за обидві руки і повів до сусідньої кімнати. Борисові очі, спокійно і твердо'дивлячись на Ростова, були наче пойняті чимсь, наче якась заслінка — сині окуляри співжиття — була на них. Так здавалося Ростову.
— Ах, годі, будь ласка, хіба ти можеш бути невчасно,— сказав Борис. Борис ввів його до кімнати, де було накрито стіл до вечері, познайомив з гостями, назвав його і пояснив, що він не цивільний, а гусарський офіцер, його давцій приятель.— Граф Жилінський, le comte N. N., le capitane S. S.1,— називав він гостей. Ростов насуплено дивився на французів, неохоче вклонявся і мовчав.
Жилінський, видно, не радо прийняв цю нову особу, росіянина, до свого гуртка і нічого не сказав Ростову. Борис, здавалося, не помічав ніяковості, що постала з появою нової людини, і з тим самим приємним спокоєм і пойнятими чимсь очима, з якими він зустрів Ростова, намагався пожвавити розмову. Один з французів звернувся із звичайною французькою чемністю до уперто-мовчазного Ростова і сказав йому, що, певне, для того, щоб побачити імператора, він приїхав до Тільзіта.
— Ні, в мене є справа,— коротко відповів Ростов.
У Ростова зіпсувався настрій зараз же по тому, як він помітив незадоволення на Борисовому обличчі, і, як завжди буває з людьми в поганому настрої, йому здавалося, що всі неприязно дивляться на нього і що всім він заважає. 1 справді, він заважав усім і сам один залишався поза загальною розмовою, що знову почалася. "І чого він сидить тут?" — говорили погляди, які кидали на нього гості. Він встав і підійшов до Бориса.
— Одначе я тобі заважаю,— сказав він йому тихо,— ходім поговоримо про справу, і я піду.
— Та ні, анітрохи,— сказав Борис.— А якщо ти втомився, ходім до моєї кімнати і лягай відпочинь.
— І справді...
Вони ввійшли до маленької кімнатки, де спав Борис. Ростов, не сідаючи, зараз же, роздратовано — наче Борис чимсь завинив перед ним — почав розповідати йому справу Денисова і спитав, чи хоче і чи може він просити за Денисова государя через свого генерала і через нього передати листа. Коли вони залишилися вдвох, Ростов вперше переконався, що йому ніяково було дивитися в очі Борисові. Борис, заклавши ногу на ногу і погладжуючи лівою рукою тонкі пальці правої руки, слухав Ростова, як слухає генерал доповідь підлеглого, то дивлячись убік, то з тим же, чимсь пойнятим поглядом, дивлячись прямо в очі Ростову. Ростову щоразу при цьому ставало ніяково, і він опускав очі.
* — 'граф H. Н., капітан С. С,
— Я чув про такого характеру справи знаю, що государ дуже строгий у цих випадках. Я думаю, не треба доводити до ^ого величності. На мою думку, краще б просто просити корпусного командира... А взагалі я думаю...
— Отже ти нічого не хочеш зробити, так і скажи! — майже крикнув Ростов, не дивлячись у вічі Борисові.
Борис усміхнувся:
— Навпаки, я зроблю, що можу, тільки я думаю...
У цей час почувся голос Жилінського, який кликав Бориса.
— Ну, йди, йди, йди...— сказав Ростов, і, відмовившись од вечері і залишившись на самоті в маленькій кімнатці, він довго ходив по ній туди й сюди і слухав веселий французький гомін з сусідньої кімнати.
XX
9 День, коли Ростов приїхав до Тільзіта, був дуже й дуже неслушний для клопотання за Денисова. Самому йому не можна було йти до чергового генерала, бо він був у фраку і без дозволу начальства приїхав до Тільзіта, а Борис, коли навіть і хотів, не міг зробити цього на другий день після приїзду Ростова. Цього дня, 27 червня, було підписано перші умови миру. Імператори помінялись орденами: Олександр одержав Почесного легіону, а Наполеон — Андрія 1-го ступеня, і цього дня був призначений обід Преображенському батальйонові, який давав йому батальйон французької гвардії. Государі мали бути присутніми на цьому банкеті.
Ростову було так ніяково і неприємно з Борисом, що, коли після вечері Борис заглянув до нього, він удав, що спить, і другого дня рано-вранці, уникаючи зустрічі з ним, пішов від нього. У фраку і в круглому капелюсі Микола блукав по місту, розглядаючи французів та їх мундири, розглядаючи вулиці та будинки, де жили російський і французький імператори. Він бачив на майдані, як розставляли столи і готувалися до обіду, на вулицях бачив перекинуті драпіровки з прапорами російських 1 французьких кольорів і величезні вензелі А. і N. У вікнах будинків були теж прапори і вензелі.
"Борис не^ хоче допомогти мені, та й я не хочу звертатись до нього. Цю'справу вирішено,— думав Микола,— між нами все кінчено, але я не поїду звідси, не зробивши всього, що можу, для Денисова і, головне, не передавши листа государеві. Государеві?! Він тут!" — думав Ростов, мимоволі підходячи знову до будинку, що його займав Олександр.
Біля будинку цього стояли верхові коні і з'їжджався почет, очевидно, готуючись до виїзду государя.
"Кожної хвилини я можу побачити його,— думав Ростов.— Якби тільки я міг просто передати йому листа і сказати все...
невже мене б заарештували за фрак? Не може бути! Він зрозумів би, на чиєму боці справедливість. Він усе розуміє, все знав. Хто ж може бути справедливіший і великодушніший за нього? Ну, та якби мене й заарештували за те, що я тут, яке в цьому лихо? — думав він, дивлячись на офіцера, що входив у будинок, де жив государ.— Адже он входять. Е! все дурниці! Піду і сам віддам листа государеві: тим гірше буде для Друбецького, який довів мене до цього". І раптом з рішучістю, якої він сам не сподівався від себе, Ростов, поглядівши листа в кишені, пішов просто до будинку, де жив государ.
"Ні, тепер уже не пропущу нагоди, як після Аустерліца,— думав він, сподіваючись кожної секунди зустріти государя і почуваючи прилив крові до серця від цієї думки.— Упаду в ноги і проситиму його.. Він підведе, вислухає і ще й подякує мені". "Я щасливий, коли можу зробити добро, але виправити несправедливість є найбільше щастя",— уявляв Ростов слова, які скаже йому государ. І він пішов повз тих, що з цікавістю дивилися на нього, на ґанок будинку, де жив государ.