Була одна з тих березневих ночей, коли зима немов хоче взяти сЬоє і висипає з шаленою злістю свої останні сніги й завірюхи. Назустріч німцеві-лікареві, якого чекали з Москви з хвилини на хвилину і за яким було послано підставних коней на битий шлях, до повороту на путівець, було вислано верхових з ліхтарями, щоб провести його по вибоях та заметених снігом ковбанях.
Княжна Марія вже давно поклала книжку: вона сиділа мовчки, спрямувавши погляд променистих очей на поморщене, до найменших подробиць знайоме, нянине обличчя: на пасмо сивого волосся, що вибивалося з-під хустини, на обвислу торбинку шкіри під підборіддям.
Няня Савівна, з панчохою в руках, тихим голосом розказувала, сама не чуючи й не розуміючи своїх сліб, сотні разів розказане про те, як небіжка княгиня в Кишиневі народжувала княжну Марію, з селянською жінкою-молдаванкою замість повитухи.
— Бог помилує, ніколи дохторі не потрібні,— казала вона. Раптом порив вітру наліг на вікно з виставленою вже подвійною рамою (з волі князя завжди з появою жайворонків виставлялось по одній рамі в кожній кімнаті) і, відбивши погано засунуту засувку, зашарпав штофну гардину і, війнувши холодом, снігом, погасив свічку. Княжна Марія здригнулася; няня, поклавши панчоху, підійшла до вікна і, виставившись, стала ловити відкинуту раму. Холодний вітер шарпав за кінці її хустки і за сиві пасма волосся, що повибивалися назовні.
— Княжно, матінко, їдуть прешпектом якісь! — сказала вона, тримаючи раму й не зачиняючи її.— 3 ліхтарями; мабуть, дохтор...
— Ой, боже мій! Хвалити бога! — сказала княжна Марія.— Треба піти зустріти його: він не знає по-російському.
Княжна Марія накинула шаль і побігла назустріч прибулим. Проходячи передпокій, вона у вікно бачила, що якийсь екіпаж і ліхтарі стояли біля під'їзду. Вона вийшла на сходи. На стовпчику поручнів стояла лойова свічка і стікала од вітру. Офіціант Пилип, із зляканим обличчям, з другою свічкою в руці, стояв нижче, на першій площадці сходів. Ще нижче, за поворотом, по сходах, чутно було, хтось човгав у теплих чоботях. І якийсь знайомий, як здалося $няжні Марії, голос говорив щось...
— Хвалити бога! — сказав голос.— А тато?
— Спати лягли,— відповів голос дворецького Дем'яна, що був унизу.
Потім ще щось сказав голос, щось відповів Дем'ян, і кроки в теплих чоботях стали швидше наближатися невидним поворотом сходів. "Це Андрій! — подумала княжна Марія.— Ні, цього не може бути, це було б занадто незвичайно",— подумала вона, і в ту ж хвилину, як вона думала це, на площадці, на якій стояв офіціант зі свічкою, з'явились обличчя і постать князя Андрія в шубі з коміром, обсипаним снігом. Так, це був він, тільки блідий і худий і зі зміненим, дивно полагіднілим, але тривожним виразом обличчя. Він зійшов на сходи і обняв сестру.
— Ви не одержали мого листа? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, якої він і не дістав би, бо княжна не могла говорити, він вернувся, і з акушером, що ввійшов слідом за ним (вони з'їхалися на останній станції), швидкими кроками знову зійшов на сходи і знову обняв сестру.
— Яка доля! — промовив він.— Машо, люба! — І, скинувши шубу й чоботи, пішов на половину княгині.
IX
Маленька княгиня лежала на подушках, у білому чепчику. (Страждання щойно відпустили її.) Чорне волосся пасмами кучерявилося біля її запалених, спітнілих щік; рум'яний чарівний ротик з губкою, вкритою чорним пушком, був розтулений, і вона радісно усміхалася. Князь Андрій увійшов до кімнати й зупинився перед нею, в ногах дивана, на якому вона лежала. Блискучі очі, що дивилися по-дитячому злякано і схвильовано, зупинились на ньому, не змінюючи виразу. "Я вас усіх люблю, я нікому не робила зла, за що я страждаю? Поможіть мені",— говорив її вираз. Вона бачила чоловіка, але не розуміла значення появи його перед нею. Князь Андрій обійшов диван і поцілував її в лоб.
— Серденько моє,— сказав він: слово, якого ніколи не казав їй.— Бог милосердний...— Вона запитливо, по-дитячому докірливо подивилась на нього.
"Я від тебе чекала допомоги, і нічого, нічого, і ти теж!" — сказали її очі. Вона не здивувалася, що він приїхав; вона не зрозуміла того, що він приїхав. Його приїзд ніяк не стосувався її страждань і не міг полегшити їх. Муки знову почалися, і Марія Богданівна порадила князеві Андрію вийти з кімнати.
Акушер увійшов до кімнати. Князь Андрій вийшов і, зустрівши княжну Марію. знЛу підійшов до неї.* Вони пошепки заговорили, але щохвилини розмова припинялася. Вони чекали і прислухалися.
— Allez, mon ami1,— сказала княжна Марія. Князь Андрій знову пішов до дружини, і в сусідній кімнаті сів, чекаючи. Якась жінка вийшла з її кімнати із зляканим обличчям і зніяковіла, побачивши князя Андрія. Він закрив обличчя руками і просидів так кілька хвилин. Жалісний, безпорадно-тваринний стогін чутно було з-за дверей Князь Андрій встав, підійшов до дверей і хотів відчинити їх. Двері хтось тримав.
— Не можна, не можна! — промовив звідти зляканий голос. Він став ходити по кімнаті. Зойки замовкли, ще минуло
кілька секунд. Раптом страшний крик—не її крик, вона не могла так кричати — розлігся в сусідній кімнаті. Князь Андрій підбіг до дверей; крик замовк, пролунав крик дитини.
"Нащо принесли туди дитину? — подумав у першу мить князь Андрій.—Дитина? Яка?.. Чому там дитина? Чи це народилась дитина?"
Коли він раптом зрозумів усе радісне значення цього крику, сльози почали душити його, і він, спершись обома ліктями на підвіконня, схлипуючи, заплакав, як плачуть діти. Двері відчинилися. Лікар, з закачаними рукавами сорочки, без сюртука, блідий і з тремтячою щелепою, вийшов з кімнати. Князь Андрій звернувся до ньогоА але лікар розгублено глянув на нього і, ні слова не сказавши, пройшов далі. Жінка вибігла і, побачивши князя Андрія, ніяково зупинилася на порозі. Він увійшов до дружининої кімнати. Вона мертва лежала в тій самій позі, в якій він бачив її п'ять хвилин тому, і той самий вираз, незважаючи на застиглий погляд і блідість щік, був на цьому чудовому дитячому личку з губкою, вкритою чорним пушком.
"Я вас усіх люблю і нікому нічого поганого не робила,, і що ви зі мною зробили?" — говорило її чарівне, жалісне мертве обличчя. В кутку кімнати хрокнуло й пискнуло щось маленьке, червоне в білих тремтячих руках Марії Богданівни.